Обікрали
Дитинство пройшло моє, наче в тому тумані,
Незчулась, як юною стала.
Усвідомлення того, чи люблю я Вкраїну,
Суспільство мені не заклало.
Воно лиш в усталені рамки пристойності
Довго-довго мене запихало,
Лже-патріотизмом своїм мерзенним,
Сурогатом, мене повсякчас годувало.
Поняттям ієрархії класової
Замінило патріотизму фундамент,
Чітко збагнути дало,
Декларація про доходи –
Поведінки єдиний регламент.
Роки найкращі, безтурботні, далеко позаду,
Нема що мені пригадати,
Навіть корисну пораду.
Виховували в дусі зрадництва,
Та не виховали,
Силу думки мою все пригнічували,
Та не вичавили.
З бидлом мене все рівняли,
Та в стійло до нього не загнали.
Кудись подалі від очей ховали,
Особистість в мені не зламали.
Мову рабську, за кріпаччини набуту,
З дитинства мені викладали,
А потім за слово, сказане нею,
Принизливо так відчитали.
Та не виховали в дусі раба, власне кажучи,
Пробудили в мені бунтаря, м’яко кажучи.
Ось і молодість минає,
А я, наче примара,
України майбутнє безжально вкрали,
Мою нитку життя обірвали.
Радості маленькі миті
З пам’яті забрали,
Щасливі хвилини чекання
Замінили сумними думками.
Не скажу, що чекала чогось від народу.
Ні. Мені він нічого не дав.
Він тільки мою Батьківщину, знедолену,
За три копійчини продав.
Думала, що не зачепить так сильно,
За серце моє, за живе,
А тепер воно стало пошарпаним,
І віри в майбутнє не йме.
Душу мою на такі шматки дрібні розірвали,
До купи вже їх не зберу.
Кинула мудрість та стара, досвідчена,
Мою молодість-красу на поталу.
Посивіє та молодість в наймах,
Чи здохне десь у лану.
Не пізнати мені материнства,
Не будувати власну сім’ю,
Не плодитиму кріпаків для держави,
Що втрапила у кабалу.
Пов’язала свою долю з Нею,
Так разом з Нею помру,
Я візьму ЇЇ тихо за руку,
І піду собі на війну.
Аніж бути світу служницею, повією, наймичкою,
Не маючи свого кутка,
Я краще помру за ідею,
Для мене це справа свята!
Нехай краще танки ворожі
Пройдуться по моїм кісткам,
А собаки здичавілі поласують
Моїм тілом на радість ворогам.
Не ховатимуть мене зрадники,
Не зберуть мене по шматкам,
Не покажуть вони мене матері,
Я цього не дозволю, не дам!
Красива вона, смерть,
Смерть під українським стягом,
Я піду далеко, геть,
Вінок мій прикрашений маком!
Безталанна доля моя:
Тихенько собі підростати,
А потім пограбованій державі
Борг свій за скалічене життя віддати.
Залишили по собі старші покоління руїну,
А тепера скандують: «Любіть, любіть Україну!»
Її грабували роками,
Жодної цеглини, жодної,
На майбутнє її не заклали.
А покоління теперішні,
Дітей своїх, онуків обеззброєних,
Спокійно під танки підкладають,
Гедонізмом своїм, пацифізмом,
Україну власноруч закопають.
Я помру за Неї,
Я це точно знаю.
Я помру за Неї,
Жалю не плекаю.
Я помру за Неї,
Розуміння не чекаю.
Я помру за Неї,
Помсти вимагаю.
Не сидітиму, склавши руки,
Не терпітиму душевнії муки,
Я сама розв’яжу ту війну,
Війна обов’язково буде.
Нація, яка не може постояти за власну державу,
Згинути має, сильнішим послугу зробивши ласкаву.
І не я одна помру!
Я за власну Державу,
Під дулом автомата,
Усіх інших на смерть поведу.
Не буде такого,
Що я життя своє покладу,
Щастя своє поховаю,
Реквієм за мріями
В полі проспіваю,
А інші сидітимуть,
Ситі, в теплі…
Як піймаю – розстріляю,
А як помру –
В страшенному, чорному сні,
По ваші душі гнилі я прийду, обіцяю.
ID:
483986
Рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата надходження: 06.03.2014 22:00:10
© дата внесення змiн: 08.03.2014 00:21:06
автор: Ежен
Вкажіть причину вашої скарги
|
