Змінивсь кут нахилу душі –
життя зійшло з орбіти,
і я повис у віражі:
куди тепер летіти?
Світ юбок й випитих очей
мені кидає виклик,
і день, мов зборений Кощей,
останній робить викид.
Неперелита гладь небес,
як висміх горобинний,
на пізній вечір Місяць скрес,
сумний... й такий дитинний.
Ржавіє вічність, мить згора,
мов зашморг – вічні біди;
за рубіконом вже зоря,
в лице, як сіль, – боліди!
Створено 1, 8, 9. 03. 2003 року, м. Львів
Опубліковано: "На зламі дня" - Львів: "Тріада плюс", 2004. 100 с. - С. 37
