Як пощастило, що із ранку дощ хлюпоче,
Я з радістю занурю в нього тіло:
Відмити душу від страждання хочу,
Щоб серце за тобою не боліло.
У дощ пірнувши, непомітно заховатись
Від натовпу набридливих очей.
І буду марно-марно сподіватись
Втекти від холоду недоспаних ночей.
А я полегшення у цій весняній зливі
Всім серцем зболеним шукати мушу.
Бо у коханні стала геть вразлива,
Що сил немає захистити душу.
Як плаче дощ, стікаючи сльозами,
Відчувши біль у серця глибині!
Він обіцяв, (але скажу між нами),
Що ти почнеш знов снитися мені.