Мов янгол-Пілігрим витає над містами,
Він той, хто зрікся світу вже давно...
І той хто знову нехтує її словами,
Куди відносить вдача вже,насправді, всеодно...
Бо він втече з під варти гордості і страху,
І в пошуках погубить ще одне життя.
Назад додому вже ніколи він не знайде шляху,
Його любов...Його прокляття...Вічне забуття...
Єдиний ритм ударів серця він шукає,
Коли вона побачить — стрепенеться знов...
В ту мить сама себе спитає -
Куди поділась та шаленая любов...
І в Бога на суді, прикований за крила,
Він дивиться у мармур під ногами,
Та лиш слова:” Навіщо це зробила?”
Він на плиті викладує сльозами...
Йому уже байдужий час, що вже скінчився,
Яка різниця що було?Що буде?
Яка трагедія...А світ і досі не змінився,
Яка різниця...Що ніколи не забуде...
За межами реальності, де все відносно,
На варті він стоятиме забувши світ...
А з кожним днем в душі так млосно,
Із-під землі твоя любов кричить”Привіт”
“Кохаю” - це слова...А що говорять вчинки?
Щоб вберегти його достатньо, думаєш,зробили?
І замість привітань з річницею — поминки,
Твої слова...Мов цвяхи в гріб...Мене убили...
І це не тільки люди оживають дивом,
Не лиш вогонь спалахує нізвідки...
Його любов зігріє теплим рецедивом,
Мов переспілий пил вона зірветься з квітки...
Впаде чи полетить...Лише одне відомо...
Та це можливість...Шанс все вкотре довести...
І знову день...Знову ніч...До болі все знайомо...
Шанс ще одне життя з тобою провести...