Душа над обрієм провалля стоїть
Згадала про кохання і в безодню летить.
Летить. Вдарилась об скелю і тихо лежить,
Дивиться спокійно вверх, мовчить.
Лежить душа, піднятися не хоче,
Завмерла від болю і тихо шепоче:
«Піднятись? Так для чого? Летіти куди?
Облетіла я море, гори і різні світи!»
Куди летіти вже й не знає,
А серце біль тужливий обіймає.
Сльози його ніжно огорнули
Й холодні північніі вітри подули.
Уста мовчать, нічого не говорять,
Бо історію вони уже не творять.
Розум поволі уже помирає
І холодний , гострий біль проймає.
Серце в тузі навіки завмерло –
Все навкруги посивіло й померло….
Душа лежить, ще ніби дише.
А гострий розум тиша колише.
Серце ще б’ється та сили немає,
Душа лежить і тихо зітхає:
«Сон. Це лише сон… не реальність…»
А серце пече, не може забути примарність.
Не може забути ті глибокі почуття,
А розум шепоче собі щось про каяття.
Кругом лиш темна безодня мовчить
І сильно, без жалю тиша кричить.
Доповнює жахливий сон серця одинокого.
Зникло бажання повернутися до світу жорстокого
Все пропало за одну єдину мить.
Душа лежить і не хоче більше жить…
дякую))
