Даремно впивається тиша у вуха,
Вдягаючи вкотре німий антураж.
Я чую мелодію пристрасті в звуках,
Яка на душі знов наб’є татуаж.
Розкриє він сутність моїх охоронців,
Обох, що так ревно мене бережуть.
Від темряви злої, від променів Сонця,
Майстерно виводять життя мережу.
Подекуди чорну, мов сажа буденна,
Занурену в серце до хтивих глибин.
Де замість любові – журба навіжена,
Гербарій все сушить із хворих годин.
І рве у руці новизни парасолю,
Як вітер, що вихорем хвацько спіймав,
Зігравши нечесно у долю й недолю,
У дощ і не дощ, у весну, де зима.
А десь – кольорову, оспівану в мріях,
З розкішних уявлень і радісних снів.
Подібну до саду, де весело зріють
Троянд невагомих бутони рясні.
Де пульс водограїв зринає до верху,
Лікуючи світ доленосний на мить.
Зшиваючи знову прийдешність роздерту
І тихо дарує весну, що дзвенить.
Даремно впивається тиша у вуха,
Міняючи звук на німий антураж.
Зміцніла душа в надоїдливих муках –
Їй все по цимбалах і цей татуаж.
21:09, 31.08.2015 рік.
