Забило в небі десь далеко,
Десь блиснуло в імлі,
Додому зморені лелеки
Тіла тягнули ледь свої.
Дощі їх рвали пір’я,
І сонце смажило й пекло,
Вночі летіли крізь сузір’я,
Летіли, і коли мело.
Тягнуло їх на Батьківщину,
Там рідні ріки і земля,
Зів’ють собі гніздо з лозини,
З тернистого гілля.
Дощі...і голод знову...
І не встати нікуди,
Життів з десяток нових,
Лелеки- Мати привели.
Сиділи на тих яйцях,
І не злітали нікуди,
Малята ці - обранці,
Отанні діти на землі.
І ціле літо все чекають,
Коли лелеки підростуть,
Ось осінь скоро вже настане,
І скоро вже вони порхнуть.
Сумуючи на чужбину́ летять,
Летять, зима їх давить,
І раз останній прокружлять,
З прощанням рідний край оставлять.
І повесні так само,
Через сніга й дощі,
Через безкраї океани,
Летітимуть до рідної землі.
Курличуть і голосять-
Бо раді так вони,
Чатує смерть- вони ж летять,
Летять, до рідної землі.
Де виросли й родились,
І де ховалися в траві,
Тут сни їм рідні снились,
На луках, і в тернистому гіллі...
І вже не продадуть ніколи,
Не забувать те їм,
Як пестила їх доля,
У рідному краю своїм.
ID:
661347
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 22.04.2016 18:02:11
© дата внесення змiн: 22.04.2016 18:02:11
автор: жекузя
Вкажіть причину вашої скарги
|
