Світлій пам'яті батьків, з початком розуміння беззворотності
Пом’яни моє слово, хмарино,
Стану з часом уривками шквалу,
Зачеплю ненароком цямрину
Та біду заподію чималу.
Рознесеться криниця на дрізки,
Стара шахта заквилить од болю,
Безнадійно малесенька плиска
Затулятиме яму собою.
Й хоч не вірить, що студня воскресне,
Але ж пам'ять (сволота пархата)
Повертає госпо́ду у весни,
Голосами наповнює хату.
Так болить отій птасі-дрібноті,
Бо ніхто не сполохає часом,
Не повісить манатків на плоті…
Заснувало усе парастасом.
Пом’яни моє слово, хмарино,
Обернуся вогнем безнадії,
Язиками в халупі полину,
Щоб не лізли у вікна злодії.
Не зрікається ж при́хистку миша,
Зачекалась шкоринки сухої
Од добротного пишного книша,
Що ґаздиня присма́чила лоєм.
Все! Немає. Тупа порожня́ва.
Шашіль сволоки точить уперто,
Камізелька од молі дірява
У багатті воліє померти.
Пом’яни моє слово, хмарино,
Поріднюся з землею спроквола.
Стану з обрієм сущим єдина,
На покуту піду до Престолу.
Там, як буде… за слово, за вчинки,
Що у злобі, а що вже свідомо
Відпрацюю душею обжи́нки.
Й завітаю з тобою додому.
Поріднюся з землею спроквола.
Стану з обрієм сущим єдина,
На покуту піду до Престолу.
Там, як буде… за слово, за вчинки,
Що у злобі, а що вже свідомо
Відпрацюю душею обжи́нки.
Й завітаю з тобою додому.
на жаль цю беззворотність ми усвідомлюємо запізно... коли батьки вже в іншому вимірі...
