Розділ 2
Прокинувшись о п'ятій годині вечора на сірому простирадлі – перевернулася на другий бік в надії заснути знову. Еле моє тіло відмовлялося від сну. Полежавши на спині, дивлячись на перегорілу лампочку, у голову лізли дивні думки, я б сказала філософські. Але розвивати їх не було бажання. Навіщо під вечір псувати настрій?
- Агов? – прокричала я до люстри. – Хтось є вдома?
У відповідь я звісно нічого не почула, але варто було спробувати. Цей нікчемний тиждень добігає кінця, а я ще не виконала жодного завдання психолога.
До речі, досить приємна жінка. Її в'яле тіло викликає у мене, як не дивно, почуття і спокою, і співчуття. Досить цікава жінка. Особливо її методи лікування мого, як вона називає, «комплексу коробочки». Вона сама так назвала мою неприязнь до суспільства.
Якщо вам цікаво – не я була ініціатором відвідувань психологи. Але мої батьки, досить заможні люди, занепокоїлись моїм станом. Спочатку вони гадали, що у мене не пройшов підлітковий вік, потім – що він затягнувся, а ще пізніше – моя антисоціальна (нейтральна) поведінка перейшла у хронічне захворювання.
Насправді це не так.
Мої батьки і два брата доволі компанійські. Завжди відвідують світські заходи, спілкуються з поважними людьми, підтримують зв'язок з усіма членами родини… дуже далекими членами родини.
Якщо одним словом, я не вписалася у їх благородне коло «аристократії».
Мене в більшій частині опікував дідусь. Поки батьки були у відряджені ми ходили з ним у парк, музей, кіно, але здебільшого сиділи удома, в нашому маленькому зимовому саду, граючись з тваринами, яких мій батько не міг терпіти.
Потім батьки заборонили з ним бачитися… але ненадовго. Коли мені виповнилося вісімнадцять – мала повне право йти туди куди захочу і коли захочу. Від тоді з дідусем я бачилася частіше.
І ось, на протязі вже трьох років я постійно підтримую з ним зв'язок. Якщо не через відео-зв'язок, то приїжджаю сама. Правда їхати через пів країни інколи буває важко, через брак часу. Декілька разів на місяць я все ж відвідую його гостину однокімнатну квартиру біля міста.
Він великий поціновувач антикваріату, тому свого чотирилапого друга я залишаю на сусідку. Мила дівчина Юлія, яка просто обожнює тварин. Але Макса не сильно турбує її повага до нього, коли він бачить її маленьку Діді. Якщо не помиляюся, то це порода Shar-pei. Вона настільки подобається моєму хлопчику, що при зустрічі одразу ж, в буквальному сенсі, починає з нею гратися як з клубком ниток.
До речі про Макса...
- Ей, ти де? – у відповідь я почула тишу.
Ну гаразд, зараз пошукаємо.
Піднявшись з ліжка і смачно потягнувшись – тіло знову відчуло себе у тонусі. Вийшовши у вітальню збагнула що не зачинила балкон. Підійшовши до нього заправила усе шторами і подивилася на змарніле місто.
- Макс? – знову тиша.
Я що його у ванній зачинила?
- Макс, йдемо гуляти.
Вже за секунду я почула з коридора якийсь рух. Схожий на те як чиїсь нігтики ковзають по новенькому ламінованому покриттю. І вже за хвилину до мене біг мохнатий велетень із поводком у пащі.
- Ми б могли сьогодні на машині поїхати…
Він продовжував дивитися на мене в очікуванні, що я заберу його мотузку, яку він вже облизав.
- Сьогодні без нього?
Він скулячи перебрав лапками, не розуміючи про що я. Тоді я махнула на поводок… І вже за мить він завиляв хвостом кинувши мотузку.
- Макс…
Стрімголов побіг назад і повернувся вже із м'ячиком у зубах.
- А оце хто забере? – я тикнула пальцем на поводок, але він лише скавчав. – Гаразд. Ходімо. Але м'яч несеш ти.
