Чужим словам пустим - ромашок протидія,
Людським чуткам бездушним - віра у душі,
Хай в серці грішному дрімає ще надія,
Що залишає сліпу впевненість мені…
Бо я на тебе ворожив, хоч ти й не знала,
Що поки пристрасть дика спала в пелюстках,
Душа ромашки на долоні помирала,
Й стеблина ранена чорніла у руках.
А я на тебе ворожив, вбивав ромашки
Так ніби в ніжних пелюстках була любов
І білі квіти ті, смиренні мов монашки,
Німі й приречені вмирали в руках знов.
Кохання істина, що сумніви долала,
Ще не боялася ні чорта ні богів,
І між чуток людських орлицею літала,
Десь між дощів, за час, загинула й вітрів.
Кохав…Кохає…Не кохає…Хто ж це знає,
І вкотре мертві пелюстки падуть в траву,
Де ж ангел білий той, що про кохання дбає?
Хто збереже любов та істину мою?
Кохання істину…Чи істинне кохання,
Душі моєї незабутні літні дні…
Я так люблю тебе, а ти про те й не знаєш,
Що знов ромашку в жертву я несу тобі.
А я на тебе ворожив, хоч ти й не знала,
Твоя любов була не в білих пелюстках,
Вона в людських плітках сорокою літала
І десь там вмерла тихо, на чужих вустах.
