Сплюндровані стежки негодами життя
І, перенесені, ятрять сердечні бурі,
І біль подібний в нас, і навіть каяття...
Чого ж ти й досі ще тоненькі брови хмуриш?
Самотність - річ тяжка... і страшно перемін,
Коли назад тебе не прийме рідна хата...
Та посміхнулась Ти і серце, наче дзвін,
На цілий білий світ взялося калатати.
Заставив я себе радіти почуттям,
Щоб знов схотіла Ти і довірять, і жити,
Тобі назустріч йти і цілувать вуста,
Щоб разом кожним днем безмежно дорожити!
