Ні каяття, ні сповіді нема...
І сон не йде, бо думи, наче хмари.
На віддалі стоїть Любов німа, -
Хто я для неї: пара чи не пара?
Десь там душа споріднена сама
Із болями своїми наодинці...
Є рани, котрі носим крадькома,
Є світ, який належить іншій жінці.
Ті спогади ніхто не прожене,
Вони в свідомість глибоко вп"ялися...
Приходить в сни, як видиво страшне,
Що ми колись востаннє обнялися...
Ничим-нічим собі не докорю,
Хоч поруч неспокійні бродять тіні...
Бо я так само, як тоді горю,
І про любов кричу у безгомінні.
Ані молитви, ні спокут нема,
Моя біда від інших бід відмінна...
Стоїть Любов скорботна й самітна,
І я живу в її благословінні!
