-Чи зірка в небі світить лиш мені
Чи ще комусь з земних дає надію?
Дарма, що спогади навіює сумні -
Я проганяти їх ніколи не посмію.
На зірку ту, що в небі, задививсь
Якийсь малюк, що гасне безнадійно.
Голівкою до матері він прихиливсь:
Вони обидві йому стали за снодійне.
-Чи зірка в небі світить лиш мені?
Чи із вікна її голубить мама?
Напевно очі вже заплакано-сумні,
Бо син-солдат, бо на війні! - для мами - драма.
-О зоре вечорова, підкажи,
Чи той, що більше за життя кохаю
Все ж буде мій? Ти в пісню нас зложи,
Його я серцем, наче німбом огортаю.
Як мої внуки бігли до зірок,
Як приводила донька чи невістка!
Хтось би води приніс зі студні хоч ковток,
Та я, стара, усім у горлі нині кістка.
-Яка ж вона, та зіронька сумна!
Може тому, що світить через ґрати? -
І душу пробирає, як мороз - до дна,
Вона давним-давно ятриться у солдата.
А зірка що? Одна серед світів!
Погасли всі - вона до нас найближче.
І кожен з нас її обняти захотів,
Вона вночі лиш тінь кидала на горище.
