Не проси, як колись, щоб кохав,
Якщо більше не в силі кохати.
Бо якщо вже струну обірвав,
Їй ніколи вже не зазвучати.
Не моли, щоб Господь допоміг.
І не жди, що Фортуна всміхнеться.
Але біль не стиха...Як він міг,
Камінь в нього, чи що, замість серця?
Вже не плачеш - нема в тебе сліз
І душа не душа - попелище...
І життя, як поломаний віз,
Кимось кинутий напризволяще.
А ще вчора, самотні в саду,
Сперечались ви, хто більше любить.
З вуст, мов з квітів, спивав він росу
І голубив, голубив, голубив...
Та прокралась зневіра,як вуж:
Пересуди, обмови і заздрість...
О, не вбий почуття! О, не руш!
Кому хочеш принести ти радість?
-Милосердя своє не згублю...
Знаю все ж, що скажу на прощання...
Я любила...Гм...Ще й досі люблю...
Вже не прийде подібне кохання.