Коли 15 років назад мене залишила з дітьми дружина, то про сублімацію знав тільки те, що можна переганяти по чакрам енергію Кундаліні і таким чином знімати сексуальні потреби. Я так і робив, бо ні про які пошуки стосунків з іншими жінками не могло бути і мови – на мені немов стояв блок одинокості, немов цей блок на мене поставила дружина, хоча це була повністю її ініціатива піти у вільне плавання, залишивши мене з двома синами.
Потім я побачив як рубає дрова герой Челінтано у фільмі «Приборкання норовливого» і тоді промайнула думка, що сублімація може мати і суто фізичний вираз, хоча тут же іронічне проявився старий анекдот: в проектному інституті часів Советікусу представник райкому прочитав лекцію на тему моралі і підвів підсумок: «Отже, якщо він чужий чоловік чи вона – чужа дружина, то це аморальне, але не карається. Якщо ж він і він чи вона і вона, то це аморальне і карається!» Голос із залу; «А якщо я і я?».
Безумовно, коли я сам виховував дітей, то мене часто-густо рвали із середини різні демони – то відчуття неповноцінності, бо я був половинкою Людини, адже Людина = Чоловік + Жінка; то раптом навколо мене утворювався вакуум спілкування із мені подібними «просунутими»; то я вловлював як мої товариші по школі та по інституту починають планомірне приєднуватися до Більшості… В таких випадках я малював чи писав вірші. І далеко не зразу прийшло розуміння, що:
- треба погодитися із фрейдівським визначенням суті Сублімації і що вона має широкий спектр своєї дійовості;
- мистецтво дає можливість «закривати» будь-які проблеми в емоційне-психологічному стані:
- для мене максимальний ефект мають творчі задуми, які вимагають довгострокової копіткої і, що головне, неординарної роботи. Саме так я робив майже рік 12 дизайнерських розробок на тему «Ключники» - це куди ключи вішають від квартири; саме так я вже другий рік роблю графічний цикл із 15 аркушів «Стародавні боги України», а цикл «Київ, який пішов» розтягнувся у мене на роки і має втілення в різних техніках та розмірах.
Коли до мене прийшло усвідомлення, що практично вся моя творчість є фактично довгостроковою та багатоаспектною системою Сублімації, то я почав сприймати твори художників інакше і зрозумів, що в більшості випадків їх твори є сублімативними. В наслідок цього прийшло розуміння механізму віртуального навантаження, яке мають практично всі образотворчі роботи.
На самому початку входження Сенсорики у буденну практику в другій половині минулого століття один із піонерів цього процесу в СРСР Мартинов розповідав про свою практику визначення в картинах різних художників енергетичної позитивності/негативності. При цьому не мало значення був художник «просунутим» (тоді казали про екстрасенсорні здібності) чи ні, а його картини мали зональності позитивності та негативності і таким чином різноманітне діяли на людей на невербальному рівні. Більше того: я був знайомий із декілька людьми, які спеціально насичували свої картини певним кодом (сублімували їх), потім виставляли на продаж на Андріївському узвозі і не мало значення купували їх чи, бо автор через ці картини скачував енергію із глядачів. Такий собі вампір в Мистецтві. І горе було людині, яка б купила таку картину.
Я переконаний зараз, що практично всі образотворчі роботи, як мінімум, завжди мають сублімативне підґрунтя і що оцінювати роботи художниекв слід перш за все якраз з точки зору таємної їх дії на глядача. Як правила автори навіть не здогадуються що вони формують не просто картину, наприклад, а певний прилад регулювання Енерго-Інформаційного обміну.
Історія Людства знає багато прикладів, коли той чи інший витвір Мистецтва ставав роковим предметом на багато поколінь життя родин чи людей, до яких він потрапляв у руки.
Люблю повторювати: Бекон придумав максиму: «Знання – сила», Оруел – максиму «Незнання – сила». Людина завжди прагне знати, але як часто потім вона каже: «Краще я б цього не знав!» То я прошу пробачення, якщо своєю розповіддю я примусив когось вигукнути останню фразу.
20.07.2018
Дача
