Чоловік сім’єю дорожив,
Складав копійку до копійки.
Більше на роботі жив,
Не відчував потребу в жінці.
Часто їздив по роботі,
Був відсутнім вдома.
Повертавсь лише в суботу,
Полонила втома.
Поліна вірною була,
І чоловіка поважала.
Пізніше подруг завела,
І з ними зустрічалась.
Перейшло тоді у звичку,
Куди правду діти.
Закохалася у Митьку,
Котрий став сусідом.
Довго й тихо все було,
Але ж правди не втаїш.
Дозволене перейшло,
Був у неї частий гість.
Чоловік про те дізнався,
Довго рішення приймав.
У відрядження збирався,
Але правди не сказав.
Павло випив через міру,
Обіда душу надривала.
А у під’їзді тьотя Віра,
Йому у слід щось обізвалась:
- Ледве сунеш до квартири,
Як тобі туди зайти?
Вона кохається із милим,
Навіщо їй потрібен ти?
Поля з Митьком розважалась,
Про все забула на ту мить.
Танцювали, цілувались…
А тут гудок дзвенить.
Митько уже роздягся,
Музика на все лунає.
І з переляку вірна Поля,
Йому яйця прикриває.
Зайшов шатаючись Павло,
Із спальні Поля обізвалась:
- У мене відчуття було,
Накрила стіл, дуже старалась.
Бери пельмені пригощайся!
Усе у стресі перейшло.
У перехожій загойдався,
Пельмені в боки рознесло.
І тут Павло зареготав:
- В житті такого не було,
Мені пельмень таке сказав:
Не зрозумів, що відбулось –
- Наколював виделкою,
І у лоток складав.
Один прилип на шафі,
Я наколов, а він мене послав.
