Швидка вода змиває вчорашні печалі,
Рве береги пам’яті нестримно, по-живому.
Його слова змиває, несе подалі,
Й вона розірване серце несе додому.
Навесні так буває: приспані мрії
Раптом будяться і їм не дають спати.
На двох мало б вистачити її надії,
Але він відвик у житті сподівати.
Він забув, як слід обійматися з веснами,
І веснянок з гаївками душа не співала…
Жив, як вмер, та навесні кожен може воскреснути,
Та, що поряд з ним, кожен день його воскрешала.
А вона… Чи була безмежно красива?
Що про неї він міг усім сказати?
Кожен день дарував їй власнії крила,
Коли жінка щаслива – чого ж не літати?
І коли він дивився, вона тонула…
Хто є поруч, викликайте реанімацію!!!
І коли він говорив, вона ні слова не чула,
Але певна була – він завжди має рацію.
І у цілому світі були весна і їхні руки,
І ще ночі, в які народжуються мрії…
Так ішли у весні, поки виросли внуки,
А вони і весна, як завжди, молодії…
