За селом у полі струнка, білокора,
Обвіяна вітром, берізка стоїть.
У тиші й спокої, в незмінній покорі
Під нею хлопчина давно уже спить...
Широкі простори йому відкривались,
Стелились доріжки тепла і добра,
Та мрії й надії його обірвались,
За мить все забрала життя течія.
Іде до берізки матуся в зажурі,
І дуже їй важко усе зрозуміть:
Чому таке сталось, і що далі буде,
І як їй без сина у світі цім жить?..
Довіку у неї журба не розтане,
І вітер, і втома її не спиня,
Берізку погладить і легше їй стане,
Здається, що з сином вона розмовля.
І літом,й весною вона поспішає,
ЇЇ не спиняє і осінь,й зима.
З любов'ю берізку вона доглядає,
І смутком сповиті і очі, й уста.
Давно вже збіліли її мрії й роки,
Болить її серце і стогне душа,
Повільні і тихі стають її кроки,
Печаль не минає і біль не згаса.
Отак вона й ходить,така її доля,
Уже і тривога її не ляка.
І сина, й невістки у неї немає,
А є лиш могилка й берізка струнка...
і боляче, і біль цей ніколи не зникає... 
