Я ніс на руках її крихітне тіло,
Вона шепотіла і сильно тремтіла...
Навколо стріляли, земля аж здригалась,
Вона ж, що є сили, за "бронік" чіплялась.
Вона шепотіла, мене обіймала,
В очах були сльозки і губки стискала...
Їй рочків чотири, можливо, що п'ять...
Десь так виглядала, бо більше не дать.
Я біг дуже швидко, аби не нарватись,
На кулю ворожу, бо треба дістатись...
Дістатись автобуса... Мав я надію,
Що виживуть люди з цієї події...
Спіткнувся зненацька і впав на коліно,
А куля зі свистом пройшла біля спини..
Мала обхопила за шию мене,
Я ж Бога згадав - хай біда обмине...
Вона, притулившись, заплакала глухо,
І знов шепотіла, але вже на вухо.
Почув я слова, що вона говорила,
І серце у грудях неначе занило...:
"Солдатику милий, тебе люблю сильно..."-
Вона лепетала на вухо постійно.
Комок в горлі колом, вже сльози в очах,
Уже не біжу я - лечу наче птах.
Помру, а будь-що я врятую дитину,
Яка на цей день вже немає родину...
Забув біль в суглобі, про втому і голод,
Я біг як шалений, забивши на холод...
А очі мої кров і лють застилали,
Прокльони і мати у думках стрибали.
Чортів тих руками готов був роздерти,
Скрутити, зламати, у порох їх стерти...
Я біг, а вона - шепотіла... Тремтіла...
Тремтіла, молила, і знов шепотіла...
Я їм не пробачу такого ніколи -
Дитячого страху - ніколи...ніколи...
, важко передати скільки болю принесла нам війна, але попри все ми обов'язково переможемо! Дякую Вам за цей вірш
