Дві матері
Стоїть вона на кручі берегів,
Здійнявши руки до небесної вершини.
Рівняючись на велич золотих хрестів,
Наш оберіг від лиха – Мати Батьківщина.
Тримає над собою гордо щит і меч,
Як символи нескореної волі.
Пливе над містом, вітру всупереч,
В осяяному сонцем ореолі.
В її підніжжі пам’ять поколінь,
Увіковічена у обрисах граніту.
Нагадування віче, нам – живим,
Як треба рідну землю боронити.
ЇЇ ні вихор, а ні буря не згина,
А блискавка, як влучить – не скаліче,
І хвилі відбиваються Дніпра,
В суворому сталевому обличчі.
Лицем своїм повернута на схід,
Неначе знали автори творіння.
Що поповзе проклятий московит,
Що саме звідти полетить у нас каміння.
Вдивляючись у хмарну далечінь,
Майбутнє нам хотіла б провістити.
Потрібно скільки ще прожити поколінь,
Що б можна було меч той опустити?
Чи зовсім не настане час такий,
А мир і спокій марево непевне?
Завжди знайдеться супостат лихий,
І сподівання та надії – все даремне?
Та ні, за нею є така стіна,
Яку нікому і ніколи не здолати!
То у Софії руки в небо підійма,
Святая Богородиця – Оранта.
Вже майже тисячу років,
Пресвітлий її лик над нами майоріє.
Проходили повз нього орди ворогів,
Але стоїть, живе золотоверхий Київ!
Уста нечутно шепотять молитву,
Що з храму в храм звучить чимдуж.
За кров гарячу в боротьбі пролиту,
І за спасіння всіх безсмертних душ.
Палке прохання лине в град небесний,
Єднаючись із херувимським хором.
Виблискує веселкою в мозаїці чудесній,
І покриває нас священним омофором.
Міцніша ніж фортечний мур товстий,
Як непохитний стовп – струнка і сильна.
Радій, Царице, славим образ твій святий!
Ти, Матінко – стіна держави нерушима!
Ось так вони боронять рідний край,
Дві жінки – Божа Мати й Мати Батьківщина.
Одна з мечем пильнує виднокрай,
А друга молиться за нашу Україну.
