В одному з міст України, що знаходилось на північному сході, був зоопарк. У ньому жили різні тварини. Кожна з них мала свій кут, свій вольєр. Лев жив поряд з тигром та єнотом. Козуля – біля осла та лами. Вовк - між совами та їжаками. Зайчик – по сусідстві з ховрахом та диким кабаном . А лисичка-сестричка поряд з білками-стрибунами та папугами-говорунами. Через їжу тварини не сварилися, кожній до вольєру приносили свою. Зайчику Бону, наприклад, у теплу пору клали у миску траву, гілки, листя дерев, ягоди, в холодну - фрукти й овочі. Козулі – зелене листя, бруньки, молоду хвою, лишайники, інколи гриби, в невеликій кількості, ягоди, а також каштани, жолуді, фрукти. Все це їм, як і іншим тваринам, приносив доглядач за тваринами – кіпер, який мав багато різних обов’язків. Зранку він оглядав вольєри, дивився, чи всі тварини на місці й у гарному стані. Потім годував своїх підопічних, напував, прибирав у їхніх мешканнях, а ще спостерігав за їхньою поведінкою і записував, що бачив, до журналу спостережень. Кіпер звертав увагу на те, як тварини виглядають, чи не з’явилося у їхній поведінці щось незвичне, чи з’їли вони всю порцію корму чи ні, чи звичайний у тварин послід, коли саме вони активні, а коли відпочивають, чи не змінюють свої улюблені місця відпочинку. У диких тварин дуже важко помітити перші ознаки поганого самопочуття. Тому зміна повсякденних звичок може бути тривожним сигналом і приводом звернутися до ветеринарів. Тварини, які мешкають у зоопарку, швидко звикають до умов життя в ньому. Та коли довго нічого не змінюється, тваринам, як це буває і в людей, стає нудно. Життя ж у природі не є одноманітним і спокійним, тому від нудьги тварини можуть навіть захворіти. Так трапилось із зайчиком. Він перестав їсти корм, який йому приносили, перестав бігати, стрибати, лежав на бочку і дивився байдужими очима на світ, який бачив. Спочатку ветеринар приписав косоокому вітаміни. Давали йому їх – не допомогли вирішити проблему. Тоді кіпер перемістив зайця до іншого вольєра, поблизу якого росла розлога калина, а в сусідніх із його вольєрах жили тварини-веселуни: барвисті папуги та пишно-хвості білки. Боник відразу ожив. Почав світити очима, ставати на лапи, крутити хвостом, махати вушками.
З козулею було те саме. Прийшов час, коли їй набридло дивитись щодня на білих сов, які жили по лівий бік від неї, на голчастих їжаків, що мали вольєр справа. До того ж сови вночі крилами лопотіли, їжаки пищали, шурхотіли, спати козулі не давали. Лягла вона в кутику, очі заплющила, до їди, до пиття не вставала. Ветеринар взяв кров на аналіз в козулі – не показав відхилень від норми. Почав тоді пильніше приглядатися кіпер до тварини, вночі навідався до неї, посидів трохи біля вольєра і зрозумів, що козулі не до вподоби. Перемістив її в інше місце, де стояла красуня верба з довгими косами, де вранці чути було спів птахів, а вночі стояла тиша. Ожила козуля. Почала їсти, пити, бігати по вольєрі. Зрадів кіпер!
Та якось сталося таке, до чого жодна тварина, жоден ветеринар і кіпер зоопарку не був готовий. До України прийшла війна. У місті, де стояв зоопарк, час почали від часу лунати вибухи, завивала сирена. Тварини переполохалися не на жарт. Деякі ревли, деякі вили, деякі шипіли, деякі забивалися у глухі кутки, тремтіли і мовчали. Керівники зоопарку вирішили відвезти тварин до більш безпечного міста – до столичного зоопарку, наприклад. Поки узгоджували питання, шукали транспорт, ворог підійшов до передмістя. Левові, тигрові, лисиці, вовку, зебрі, мавпі, ламі, совам, їжакам пощастило. Їх вивезли із зоопарку. А ослу, оленю, дикому кабану, ховраху, єноту, козулі, білкам, папугам та зайцю – ні. Бо коли дійшла черга вантажити їх на машину, місто почали сильно обстрілювати, водій не зміг виїхати, не хотів наражати себе та тварин на небезпеку. А потім до міста ввірвалися вороги. До зоопарку теж ступили. Тварин не вбивали, але й не дозволяли вивозити. А їм було лячно, вони чули, як гуділи, коли летіли, ракети, як вибухали бомби та міни. А ще їм не вистачало корму. Кіпер, як міг заспокоював своїх підопічних, підбадьорював їх, казав «Слава Україні!», як підходив до них, «Україна – понад усе!», «Є верба, є калина, і є Україна». Тварини раділи, коли чули ці слова. Зайчик з гордістю дивився на калину, козуля з ніжністю – на вербу. Три місяці місто було у ворожій облозі. А тоді наші війська пішли в наступ і визволили його. Та коли нападники відступали, то тварин із зоопарку зі собою забрали. Зайчик та козуля день перед цим ввечері чули розмову, яка відбувалася між чужинцями. Вони говорили про те, що хочуть тварин із зоопарку вивезти вранці до чужинської країни. Зажурилися тварини. А що втекти із закритих вольєрів не могли, то вирішили щось собі з рідного краю напам’ять узяти. Зайчик відгриз від калини одне невеличке гроно і запхав до свого вуха вдосвіта, а козуля гілочку верби зламала й під ошийник її засунула. Всю дорогу тварини плакали, бо не знали, що з ними буде. Усміхалися тільки тоді, коли зайчик час від часу витягав зі свого вушка гронце калини, а козуля з-під свого ошийника гілочку верби, притуляли рослинки до купки й казали: «Є верба, є калина, і є Україна». Це прислів’я вони запам’ятали. Перевезли тварин з рідного краю до Криму. Поселили їх там в одному із зоопарків. Голодом не морили, правда, трохи годували і пити давали, але тваринам хотілося до свого міста. Зайчик Бон калинку заховав у піску, козуля гілочку вербички в глину зарила. Тварини боялися, що від них заберуть те, що нагадувало їм про рідний край. Але якось один із тамтешніх кіперів зоопарку знайшов і вербу в зайчиковому мешканні, і калину – в козулинім, побачив якось, як вони їх витягали вночі і нюхали. Викопав їх, поклав біля тварин, яким вони належали, наказав їм не рухатись. Заєць та козуля трішки наполохалися, почали мордами сіпати, очима завертати. Але кіпер заспокоїв їх. «Все буде добре, - мовив. – Я постараюся вам допомогти». Для цього треба сфотографувати вас. Кіпер зробив кілька світлин і віддалився. «Він знає українську?» - здивувався куцохвостий, коли доглядач був від них далеко. «А хіба ти не чув, як він говорив?» - відповіла козуля зайцю, вольєр якої був поряд з його.
А кримський доглядач і справді був українцем. І в цьому дивини не було. Адже Крим колись належав Україні. Його сусідня держава – та, яка напала на Україну, незаконно собі привласнила. Пан Степан – так звали кіпера-українця, - виставив світлини із зайцем, козулею та їхніми рослинами в різних соціальних мережах, написав про те, що і гронце калини, й гілочку верби вони привезли до окупованого Криму з України. Про історію зайця й козулі з зоопарку дізналося багато людей, в тому числі, й різні міжнародні товариства із захисту тварин. Їхні представники звернулися з вимогою до представників влади Криму повернути вивезених тварин до України. І їх відвезли додому – але не вороги, а працівники міжнародної організації. Кіпер Степан у той час вже не працював у зоопарку, розрахувався з роботи і виїхав із Криму. Давно хотів це зробити, а тут уже й мусив, боявся помсти з боку російської влади через те, що про вивезених з України тварин написав.
Як же зраділи зайчик, козуля, єнот, осел, олень, ховрах, єнот, білочки-стрибуни й папуги-говоруни, коли опинилися знову у своєму місті. На той час воно було вже визволене від нападників. Тварини зайняли свої вольєри, як прибули до зоопарку. Бон обійняв калину. Вона була вже не в червоній сукні, а в білій, наче наречена. Козуля морду притулила до вербички. На ній з'явились молоді листки й бруньки-сережки де-не-де висіли. Повечеряли тварини й полягали спати.
А наступного дня працівники зоопарку влаштували їм свято. Тварини їли, пили, співали, танцювали. Багато гостинців для них передали фонди з різних країн. Коли ж почало смеркати, зайчик заспівав: «Я люблю Україну, і вербу, і калину. Ослик підтягнув: «І-у-а! І-у-а! І-у-а! І-у-а!
Козуля продовжила: «Це – матусі земля. Тут родилася я». І всі разом сказали: «Слава Україні!»
ID:
973730
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 13.02.2023 23:09:49
© дата внесення змiн: 17.02.2023 10:54:58
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
