В розпалі пристрастей й емоцій
під час дискусій й сперечань
бува, одного слова досить,
щоб вийти зі своїх вагань,
спустившись вниз до ображання
в правдодоведенні своїм,
і зруйнувати намагання
порозумітися усім,
що потім важко зупинитись,
аби обдумати ще раз
і поспіхом не помилитись
у виборі словесних фраз,
які когось можуть образить,
принизити чи піднести,
бо словом можна в серце вразить
так, що не зможеш підвестись,
або піднести похвалою
на небезпечну висоту,
з якої стрімко з головою
потім упасти в пустоту,
яка огорне людську душу
зневірою розчарувань
і до всього уже байдужу,
й таку вразливу до страждань.
А потім що? Як далі жити
тим, хто ображеним лишивсь?
В собі замкнутись? Розізлитись,
чи – не дай Бог! – щоб хтось помстивсь?
Тоді не буде кінця й краю
ні суперечкам, ні війні,
їх душі не досягнуть раю
а ні на небі, й на землі.
Якщо ми віримо у Бога,
не варто накликати страм,
бо в нас для всіх одна дорога,
яка веде людину в храм
через надії й сподівання
на мир, і спокій, й благодать –
щира молитва й покаяння,
що не прив’язані до дат,
ні до конфесій чи релігій,
і ні до партій чи країн,
ні до емоцій чи амбіцій,
і ні до армій й їхніх війн.
Тож варто всім нам примиритись
із тим, що різні в нас думки.
Не ненавидіти – любити! –
нас привели в цей світ батьки.