* * *
Ну чому бредемо ми, як жебраки
по пустелі ще недавно спільних мрій.
Розтріпали в спорах пера-писаки,
тиша тулиться немов в монастирі.
Наше завтра меланхолія звела,
й жалощі нездатні – ними не лікуй.
Від байдужості спітнілі дзеркала,
видихаємо кохання нашвидку.
Скільки осягнути мудрості мені,
так щоб істину пізнати не з вином?
Як уберегтись від беззмістовних днів,
для рядків веселку повернути знов?
Де щоночі тиша стулює вуста,
ніжні почуття мертвіють, перевір.
Долю й відстань у вину не став,
все одно не виправиш пророцтво зір.
