МИНУВШИНА
Яблуні мохом взялися й гілляки старезні
тужно кивають у спину оджитій епосі.
Терен, тим часом, плете шалини непролазні,
надто спішить, бо за обрієм нудиться осінь.
Час приберіг від подвір’я зелену мережку,
та бездиханна минувшина болем проймає.
Ледве сіріє до хати, щось схоже на стежку,
роки затерли сліди, їх віддавна немає.
Сплів павутину павук у неметених сінях,
зорями сяє дірчаста без кольору миска.
В торбі під сволоком жде господиню насіння,
тут же з горища звисає вербова колиска.
Вже не покличе ніхто до смачної вечері,
й марно шукати притулок отут при негоді.
Вітер заходить у навстіж розчинені двері,
та за розбитими шибками втриматись годі.
Знову безсоння в душі розтривожує втрату,
думами вічними знов набиваю оскому.
Спомином вкотре тримаюся міцно за хату,
певно, й вона вірить, що повернусь я додому…
09.11.2015
