* * *
Ждеш, коли стара бабуся,
якось двері відімкне.
Скажеш: «Можна, я пройдуся.
Ти ж чекала так мене»!
Зиркне скоса ритуально
на волосся бляклий шовк.
І у відповідь печально,
мовить: «Довго ж, ти ішов…».
Проведе тебе за руку
на індійський чорний чай.
З серця вижене розлуку,
підморгне: «не витрачай
час на нинішню мороку,
жданки згинули давно.
Ти старий, хоч і нівроку,
та мені вже все одно».
Ви поринете на хвильку
у розмови ні про що.
Біс в ребро устромить шпильку:
«Я ж так довго йшов, пощо?».
Посміхнуться гірко наче
міцно зімкнуті вуста,
Зрозумієш і побачиш –
час убивцею вам став.
