* * *
Віють спогади теплом з батьківської хати:
колискова перед сном, що співала мати.
Стріха, скроплена дощем, мріє хлібним полем,
пампушок смак із борщем – гурт дітей навколо.
Вправні пензликом мазки – рідних луків квіти.
На покутті колоски, там й вождя завіти.
Отче наш – найперший вірш, бережу як згадку,
пригадався дрібний гріш за пісні й колядку.
Все змішалось і щемить, не дає забути.
До фіналу може мить – йдуть часи спокути…
30.08.2010
