Скуйовджена трава засохла на обніжку,
петрів батіг тримавсь і вперто голубів.
Вона сиділа край вікна й читала книжку,
ізрідка шепіт поривавсь з її губів.
Між голих віт висвистував холодний вітер,
хапався за один-однісінький листок.
Зарання смеркло, вже й не розібрати літер,
і холод пробирає геть-бо до кісток.
Звелася і пішла поволечки до печі,
холодної, бо хто ж, старій, дрівець приніс.
Здригалися у темряву худенькі плечі:
чи то від холоду, чи може прикрих сліз.
А пам'ять дошкуляє, мов те пекло літнє,
як в гості ходить: від розради до сльози.
Було в житті кохання перше і посліднє,
завіти партії і завжди образи'.
Десь вітер скиглить, попід вікна сновигає,
без керосину знидів і примеркнув ґніт.
Та байдуже, вона куфайку надягає,
востаннє би покласти руку на граніт.
Відчула серцем, смерть ще підступила ближче,
тож нині вість належно сприйняла стара.
Синів не вберегла, пішла на кладовище
сказати, що з’єднатися прийшла пора.
Тулилась до могил, пекла смертельна втома,
гіркі сльозини пробивались з-під повік…
Заждалася дочка стареньку маму вдома
забрати в місто доживати вік.
01.03.2016
