Наснився сон цареві, Дракон обвив землю,
І білий ікол його пронизав ліси та річки,
І в темряві зійшла до государя,
Фігура в чорному, опустивши сліпі повіки.
Пройшовши крізь слуг, не освітлюючись від місяця,
Вона застигла біля царського покриву,
І дійсно незрозуміло, чи була дійсність чи це сни,
Навколо померкло все, не чутно духу поклику.
Вона мовчала, серед зірок синій морок,
Світив у душу, постать повільно зробив крок,
«тож ти багато років шукав відповідь хто винен,
так винна смерть» – від тиші стиснуло вилиці.
«Дракон мій син – той голос думки впустив,
То цар упав у коліна, немов бог явився до ложа,
«Його ти злістю своєю пробудив»
Владика завмер, «ти мій сенс примножив»
"Я не піду" шепнула смерть, від цих фраз
Чорнило боги впустили в піднебесся,
І дикий сміх душу бездушністю потряс,
Шипіння тварі охрестилося землі тріском.
Прокинувся цар. Шалений крик застряг у грудях,
То стукало серце, розриваючись від страху,
Його очі мовчали, наче померли вони,
І саме ця приреченість убивала своїм прахом.
Сидів король, ще не вірячи в це зло,
Але згадавши світ він віддихався ледве-ледве,
"Всього лише сон" - він прошепотів глянувши у вікно
Там за річкою ікла прозорі блищали
