Рок֨и не вернемо уже,
і не перейдемо на «ти»,
не перепишемо сюжет,
давно любові пломінь втих.
Багаття більш не дасть тепла,
і від золи схолонув слід.
Стежина терном заросла
та, що вела в кохання світ.
Невже це з нами все було?
Пожовклі клаптики листів
міжрядь притримали тепло,
й слова – привітні і прості.
В полоні мрій і віщих снів
любов плекали, як дитя.
І хоч вогонь наш пломенів,
гасила відстань почуття.
Карали сумніви обох,
в листи закрався холодок.
Жива металася любов,
зайнявся зведений місток.
Ми – кожен певний в правоті,
про почуття забули геть.
Отож, в останньому листі
любов зі зла розбили вщент.
Ваганням й спорам, завдяки,
ми стали друзями для всіх.
Життя ж вказало, навпаки –
нещирі друзі – просто міф.
По світу ходимо з тих пір,
ти – не один, я – не сама.
Та жовтий зошита папір
зберіг все те, чого нема.
