Ця осінь проминуща,
як стрибок
ужаленого вітром дня-забрьохи,
як стиглість надвечір’я і ковток
кохання
зі смаком ванілі трохи,
як тиша у фланелевім плащі,
захована у спогад ретродзвонів,
і бабиного літа сни,
й хлющі
з останніх листопадових вагонів…
Навчитись цінувати вміло все:
доступність душ, і промінь на долоні,
і тінь від учорашнього есе
про жовтий сум кульбабки на припоні,
і спішне годування з рук весни,
і опіки липневої засмаги,
і прілість трав, пожовклих восени,
ми мали б,
склавши досвіди на ваги...
Ця осінь проминуща,
як пісок
невидимий
в руках сліпого часу.
Здається, ще хвилинка, ще ривок
і станем на твердінь –
життєву трасу.
Та знов хвилини здиблені проз нас
майнули,
обігнавши літ ватагу…
Ця осінь проминуща…
Сотні трас
чи встигнуть втамувати нашу спрагу?..
Наталія Погребняк "МЕЖА" (2023 р.)
Фото: Observer "Пізня осінь"