— Петрику, мені снився поганий сон. Нібито я з Матвійком була в Щастівську, на озері. Матвійко попросив покатати його на човні. І наче запливли далеко-далеко, а там озеро переходить у якесь море, в перешийку очерети. До всього настигла буря, а ми вже й так нічого не могли зробити, бо море притягало до себе. Нас так гойдало, що ще й досі я не можу прийти до тями. І що там з ним тільки коїться!
— Петруша, мне снился нехороший сон. Будто я с Матвейкой была в Счастливске, на озере. Матвейка попросил прокатить его на лодке. И будто мы заплыли далеко-далеко, а там озеро переходит в какое-то море, в перешейке с камышами. В итоге нас застигла буря, а мы уже ничего не могли сделать, потому что море притягивало к себе. Нас так качало, что до сих пор я не могу прийти в себя. И что только с ним там происходит!
Це, маленька, з тобою коїться. Там усе гаразд. Завтра я розмовлятиму по телефону з Щастівськом.
Это, маленькая, с тобой происходит. Там всё хорошо. Завтра я поговорю по телефону со Счастливском.
— Ні, ти краще привези його. Чуєш, привези,— вона благальне дивилися в Петрові очі, і тому здалося, що все це нереальне. Може, це спогад, може, сновидіння або й просто собі ява, а годі збагнути будь-що, крім повторень. Все це було: і сьогодні, і вчора, і давно, і ще давніше. Петро зіперся на підвіконня і тільки тепер помітив, як зіщулилась дружина, їй стало зовсім лячно і зимно.
– Нет, ты лучше привези его. Слышишь, привези,— она умоляюще смотрела в глаза Петра, и от того казалось, что всё это нереально. Может быть, это воспоминание, может, сновидение или просто явь, а невозможно понять хоть что-нибудь, кроме повторений. Всё это было: и сегодня, и вчера, и давно, и ещё раньше. Пётр опёрся на подоконник и только теперь заметил, как съёжилась жена: ей стало совсем страшно и холодно.
— Я накину пальто на тебе, — спохопився Петро, але голос йому осікся. Винувато дивився він на дружину. Йому стало тоскно, дуже тоскно, коли зрозумів, що її сльозам зараз не зарадять жодні в світі слова.
– Я накину на тебя пальто, – спохватился Пётр, но голос его осёкся. Он виновато смотрел на жену. Ему стало тоскливо, очень тоскливо, когда он понял, что её слезам сейчас не помогут ни какие слова в мире.
— Я тут приніс тобі горіхів,— несподівано для самого себе вимовив Петро і, почувши власний голос, здивувався.
— Я тут принёс тебе орехов,— неожиданно для самого себя сказал Пётр и, услышав собственный голос, удивился.
— Знаєш, ти, мабуть, іди. Щось я сьогодні дуже стомилася,— прошепотіла дружина і майже прожогом побігла в свою палату.
— Знаешь, ты, пожалуй, иди. Что-то я сегодня очень устала,— прошептала жена и почти сломя голову побежала в свою палату.
Петро вийшов з диспансера, пірнув у ніч, залиту щедрим місячним сяйвом, і вдруге за сьогоднішній день йому видалося, що все це нереальне: велика ніч, що опала його душу, надушила своєю товщею на нього, і стало важко дихати. Він зупинився, аби відсапатись, розстебнув коміра і зрозумів, що його занесло кудись убік, у лісову гущавину. Так і є: з дороги можна збитися не тільки тоді, як темно, а й тоді, коли дуже видно. Проте він не став розшукувати стежки, знаючи, що, подавшись по ліву руку, обов'язково виб'ється на шосе, от хіба що навгрузається підтахлим лісовим снігом.
Пётр вышел из диспансера, нырнул в ночь, залитую щедрым лунным сиянием, и второй раз за сегодняшний день ему показалось, что всё это нереально: большая ночь, обступив его душу, навалилась всей своей толщей на него, и стало тяжело дышать. Он остановился, чтобы отдышаться, расстегнул воротник и понял, что его занесло куда-то в сторону, в лесную чащу. Так и есть: с дороги можно сбиться не только тогда, когда темно, но и тогда, когда слишком ясно. Однако он не стал разыскивать тропу, зная, что, подавшись по левую руку, обязательно выберется на шоссе, разве что нагрузится подтаявшим лесным снегом.
Поступово ліс став розступатися, і перед Петром з'явилась чорна, зовсім свіжа могилка. Це був цвинтар, як і годиться, тихий і урочистий, куди не доходили дорожні шуми. Просто неба стояв розверстий палац вічного сну — з похиленими хрестами, зірочками, цементовими монументами. Деякі могилки — зовсім безіменні, на деяких можна було побачити портрети померлих, прочитати епітафії. Написи — то трагічні, то зовсім недоречні або й бездушні — різні вияви горя, аж до гримас. Перед Петровими очима з'явилась сіро-зелена маска жалібниці, схожа до рицарського шолому з забралом. На велику колекцію виразів вона була просто нездатна — все ті ж самі набридлі повтори. І смерть видалась йому не такою врочистою, як завжди.
Постепенно лес стал расступаться, и перед Петром появилась чёрная, совсем свежая могилка. Это было кладбище, как и полагается, тихое и торжественное, куда не доходили дорожные шумы. Под открытым небом стояла открытая резиденция вечного сна — с покосившимися крестами, звёздочками, цементными монументами. Некоторые могилки — вовсе безымянные, на некоторых можно было увидеть портреты умерших, прочитать эпитафии. Надписи — то трагические, то совершенно неуместные или бездушные — различные проявления горя, вплоть до гримас. Перед глазами Петра предстала серо-зелёная маска плакальщицы, похожая на рыцарский шлем с забралом. На большую коллекцию выражений она была просто неспособна — все те же самые надоевшие повторы. И смерть показалась ему не такой торжественной, как всегда.
Повернувшись до свіжої могилки, Петро вирішив, що, напевне, тут і лежить та красуня, про яку розповідала дружина. Молоденьке дівчисько, дуже славне із себе (голубооке з золотавим волоссячком — цього цілком виставало для тубдиспансерних переказів). Ранній туберкульоз. Повія-мати. Самотність. Часті санаторії. Залицяльники. Любов нещасної, як падуча хвороба, — шалені спроби урвати в укороченого життя кілька зайвих радощів, а, може, спадкові бажання? Впала в око лікареві. Кілька абортів. Швидке прогресування хвороби. Чому її, майже безнадійну, перевезли з Кавказу на Україну?
Вернувшись к свежей могилке, Пётр решил, что, наверное, здесь и лежит та красотка, о которой рассказывала жена. Молоденькая девчонка, очень славная из себя (голубоглазая с золотистыми волосиками — этого вполне хватало для туб-диспансерных перетолков). Ранний туберкулёз. Потаскуха-мать. Одиночество. Частые санатории. Поклонники. Любовь несчастной, как падучая болезнь, — безумные попытки урвать от укороченной жизни несколько лишних радостей, а может, наследственные наклонности? Врач положил глаз. Несколько абортов. Быстрое прогрессирование болезни. Почему её, почти безнадёжную, перевели с Кавказа на Украину?
Перед смертю, вже непритомна, вона кликала лікаря, аби порятував. Кликала коханого, не фахівця. В останні хвилини нас рятують тільки рідні, не медики. А що робив коханий, коли її опускали в могилу? Може, сидів перед телевізором, повний футбольного азарту? Чи розповідав про нещасну долю "однієї пацієнтки", домагаючись приязні іншої? Цікаво, якби йому сказали, що він убивця, — обурився чи тільки здивувався?
Перед смертью, уже без сознания, она звала доктора, чтобы спас. Звала возлюбленного, не специалиста. В последние минуты нас спасают только родные, не медики. А что делал возлюбленный, когда её опускали в могилу? Сидел перед телевизором, полный футбольного азарта? Или рассказывал о несчастной судьбе "одной пациентки", добиваясь дружелюбия другой? Интересно, если бы ему сказали, что он убийца, — возмутился бы или только удивился?
За гробом красуні йшло кілька хворих, завгосп, санітари. Здається, парторг виголосив промову. Цікаво, про що він провадив? Втім, люди звикають до смерті. Звикають і до промов. Фах є фах. Як кажуть, всяка робота почесна.
За гробом красотки шло несколько больных, завхоз, санитары. Кажется, парторг произнёс речь. Интересно, о чём он говорил? Впрочем, люди привыкают к смерти. Привыкают и к речам. Профессия есть профессия. Как говорится, всякая работа почётна.
Мати красуні приїхала, коли похорон уже закінчився. Поводилась майже брутально, їй було незручно за себе? Є вина, що очищує людську душу, а є вина, що побільшує гріх. В цьому разі люди стають затятими й небезпечними. Вони мстять іншим. За свої провини.
Мать красавицы приехала, когда похороны уже закончились. Вела себя на грани хамства. Ей было неудобно за себя? Есть вина, очищающая человеческую душу, а есть вина, отягощающая грех. В этом случае люди становятся яростными и опасными. Они мстят другим. За свои провинности.
Петро уявив свою дружину. Певне, забилась у куточок і плаче, їй сумно і гірко, але біль, який вона чує, — неоскаржливий. Він тихий і чистий. Раніше, коли їй бувало тяжко, вона починала плакати. Безпорадно, як мала дитина. Серед ночі Петро прокидався, довго прислухався до її дихання, але так і не міг зрозуміти, плаче чи просто не спить. І тільки як притулявся устами до її очей, відчував на устах теплі сльози. Що вона робить зараз?
Пётр представил свою жену. Наверное, забилась в уголок и плачет, ей грустно и горько, но боль, которую она чувствует, безапелляционна. Она тихая и чистая. Раньше, когда ей было тяжело, она начинала плакать. Беспомощно, как маленький ребёнок. Проснувшись посреди ночи, Пётр долго прислушивался к её дыханию, но так и не мог понять, плачет или просто не спит. И лишь когда прижимался губами к её глазам, ощущал тёплые слёзы. Что она делает сейчас?
Дорога була порожня і лячно вилискувала під щедрим місяцем. Стояли незворушні сосни, далекий вогник покиненого серед степу селища рівно і вспокоєно мрів. Хотілося знову зайти в ліс, щоб загубитися за якимось стовбуром і все забути. Так і зроблю, вирішив Петро. З'являтися на люди з таким обличчям — непристойно. Коли тяжко на душі — не показуй нікуди носа. Люди мусять дбати і про гігієну почування. [...>
Дорога была пустынна и устрашающе блестела под щедрой луной. Стояли невозмутимые сосны, далёкий огонек заброшенного посреди степи посёлка брезжил спокойно и ровно. Хотелось снова зайти в лес, чтобы затеряться за каким-нибудь стволом и всё забыть. Так и поступлю, решил Пётр. Появляться на людях с таким лицом – неприлично. Если тяжело на душе – не показывай никуда носа. Люди должны заботиться и о гигиене чувства. […>
Петро рушив на протилежний бік дороги і скоро відчув, що в підтахлому низовинному грунті прогрузають черевики. Певне, десь поблизу болото, і, чого доброго, вженешся у воду і тоді тупай додому з мокрими ногами. А дорога неблизька. Краще — вздовж шосе.
Пётр отправился на противоположную сторону дороги и скоро почувствовал, как ботинки начинают проваливаться в подтаявший низменный грунт. Должно быть, где-то поблизости болото и, чего доброго, вступишь в воду, и тогда – топай домой с мокрыми ногами. А дорога не близкая. Лучше – вдоль шоссе.
Він уже йшов мало не з півгодини, а машин усе не було. Коли-не-коли скрикував нахарапуджений птах, осипався сніг із лапатих соснових віт, і знову наставала тиша.
Он шёл уже без малого полчаса, а машин всё не было. Где-то вскрикивала испуганная птица, осыпался снег с разлапистых сосновых веток, и снова наступала тишина.
Йому здалося, що світ вимер або змістився. Ці відчуття завжди супроводжували його в мандрах. Пройшовши ще трохи, Петро побачив праворуч од себе сухий ліс. Високі красені сосни, де-не-де біліли берези.
Ему показалось, что мир вымер или сместился. Эти ощущения всегда сопровождали его в путешествиях. Пройдя еще немного, Пётр увидел справа от себя сухой лес. Высокие красные сосны, кое-где белели берёзы.
Урал, подумав Петро. Урал і Соснівка. В Соснівці, глухому подільському селі, він народився. Зовсім іще малим його вивезли звідти завербовані на Донбас батьки. Пізніше він наїздив у Соснівку на гостину — допомагав тітці відбілювати полотно, рвав вишні, пас череду, збирав колосся разом із бабусею, різав щирицю, ходив до лісу по шишки. В голодні післявоєнні роки тітка забрала його до себе — аби перебув лихоліття.
Урал, подумал Пётр. Урал и Сосновка. В Сосновке, глухой подольской деревне, он родился. Совсем ещё маленьким его вывезли оттуда завербовавшиеся на Донбасс родители. Позже он приезжал в Сосновку погостить — помогал тёте отбеливать полотно, рвал вишни, пас стадо, собирал колосья вместе с бабушкой, резал амарант, ходил в лес за шишками. В голодные послевоенные годы тётка забрала его к себе – пережить лихолетье.
Хата, де він народився, була зовсім струхлявіла, але бабуся берегла її — для недорослих онуків. Петрові було гірко, що хата, в якій він появився на світ, така обшарпана і нездала. Значно більше подобалась інша [... > — де народилась мама. [Хата> була гарна і молода. Стояла на горбку, з найвідкритішим обличчям на все село. Коли Петро пробирався до неї людськими городами, бачив дві берези і сосну, що росли з причілка, йому перехоплювало дух. Потім, уже в армії, збагнув, що ті дві берези й сосна — найточніший, найвласніший мотив його життя, богоданий, ніби для саморозпізнання.
Хата, где он родился, совсем обветшала, но бабушка берегла её — для подрастающих внуков. Петру было горько, что дом, в котором он появился на свет, так обшарпан и не устроен. Гораздо больше ему нравилась другая [...> – где родилась мама. [Хата> была красивая и молодая. Стояла на холме, с самым ясным обличьем на всю деревню. И когда Пётр пробирался к ней многолюдными городами, и видел две берёзы и сосну, что росли подле, у него перехватывало дух. Позднее, уже в армии, он понял, что те две берёзы и сосна —самый, что ни на есть точный, собственный мотив его жизни, богоданный, словно для само-распознавания.
На Уралі він ріс у царстві сосон і беріз. Це було правдиве царство зелені й бронзи. Тут мало бути коштовне каміння, інакше ця зелень і бронза втратили б свою витончену душу. Ця зелень і бронза притінили його обличчя гойдливим смутком. В армії ж він відчув, що то — лісова безпросвітня хуга, відчув, як нишкне душа, коли розграваються могутні лісові вітри. Армійські враження виміняли його дитинство, і тепер, ідучи безлюдною трасою, він подумав, як то шкода, що все життя проходить під соснами. Глиця — замість лапатого листя. Голка — герметичний, схований у собі листок. Калина — забулась. Вона була, як свічка в дитячому споночілому вікні, і забулась. Пропала, почезла, щоб бути потім відшукуваною. Ще були — осокори, акації, клени, але все це зневиразнилось попередньою втратою.
На Урале он рос в царстве сосен и берёз. Это было настоящее царство зелени и бронзы. Здесь должны быть драгоценные камни, иначе эта зелень и бронза потеряли бы свою утончённую душу. Эта зелень и бронза притенили его лицо колыхающейся печалью. В армии же он ощутил, что это такое — лесная беспросветная пурга, почувствовал, как замирает душа, когда разыграются могучие лесные ветры. Армейские впечатления оттеснили его детство, и теперь, идя по безлюдной трассе, он подумал, как жаль, что вся жизнь проходит под соснами. Хвоя — вместо широких листьев. Иголка – герметичный, скрытый в себе листок. Калина – забылась. Она была, как свеча в детском ночном окне, и забылась. Пропала, исчезла, чтобы быть потом разыскиваемой. Еще были — чёрные тополя, акации, клёны, но всё это не могло сравниться с предыдущей потерей.
Бажано, щоб минуле не руйнувалось, подумав Петро. Щоб минуле було минулим і не щербилося з літами. Щоб було воно тверде, як кресало покійного діда. Інакше часті знесення і падіння обтрусять із душі пилок. А обтрусити пилок — діждати глиці замість лапатого листя.
Желательно, чтобы прошлое не разрушалось, подумал Пётр. Чтобы прошлое было прошлым и не щербилось с годами. Чтобы оно было крепким, как огниво покойного деда. Иначе частые взлёты и падения стряхнут с души пыльцу. А стряхнуть пыльцу — дождаться хвои вместо широких листьев.
Вдалині, позаду Петра, замаячів вогник автомобіля. Здається, їхав автобус. Підніму руку. А проїде — піду пішки. Автомобіль наблизився до Петра, це був газик. Поруч із шофером сиділа жінка з дитиною на руках. Машина проїхала не зупиняючись. І одразу Петро пірнув у ліс.
Вдали, позади Петра, замаячил огонек автомобиля. Кажется, ехал автобус. Подниму руку. А проедет – пойду пешком. Автомобиль приблизился к Петру, это был ГАЗик. Рядом с шофёром сидела женщина с ребёнком на руках. Машина проехала не останавливаясь. И сразу же Пётр нырнул в лес.
Довго блукав навмання, заки утрапив на якусь стежку. Потому пішов стежкою, налягаючи на ноги — була вже за чверть дванадцята. Це я маю вийти на Романівку, вирішив Петро і відчув, як налилися втомою ноги, як закортіло присісти десь на пеньок і дочекатися ранку.
Долго блуждал наугад, пока не набрёл на какую-то тропку. Потом пошёл по ней, налегая на ноги — было уже за четверть двенадцатого. Так я должен выйти на Романовку, рассудил Пётр и почувствовал, как налились усталостью ноги, как захотелось присесть где-нибудь на пенёк и дождаться утра.
А попереду вимахував руками Матвійко, так, ніби в маячні, осипався сніг із лапатих соснових віт, згодом залунав собачий гавкіт, а зовсім близько заструменів тьмавий струмок. Він мав уторовану улоговину межи великих намерзів криги. Видно, тече тут давно, але звідки? Може, де пробилося з води нове джерельце? Але місцина була зовсім рівна. Петро пішов уздовж потічка угору. Потічок робив великі вилуки, продирався попід листям, підпливав замшілу землю, а в одному місці знайшов шпарину навіть у пні осокора. Ось воно, терпіння, і ось життя. Не власне твоє. А — дароване. Тут дар — як мус і як повинність. Існування — як прагнення текти. Ось воно, уводноволене існування, не розбризкане на різні людські бажання, енергії й сили. Що таке потічок, скажи, людино? Це твій старший брат, як каже старовинна приказка. Петро усміхнувся про себе і присів на поближньому пні, аби відпочили ноги. Хороше було б їх задерти повище. Але тоді вже не встанеш. А вставати — треба. Обов'язково — треба. Чуєш? Не спи. Треба вставати. Вставати. Можеш сидіти дубном. Ти можеш сидіти дубном, сердито вів про себе Петро. Можеш сісти дубном — поки не задубієш. А батько — встань. Батько — йди. Чоловік — іди. Син — іди. Товариш — іди. І Петро підхопився на витеплілі, ніби аж підталі ноги і пустився виткою стежкою, все більше й більше забираючи управо.
А впереди размахивал руками Матвейка, словно в бреду, осыпался снег с разлапистых сосновых веток, потом послышался собачий лай, а совсем близко зажурчал тёмный ручеёк. Он вышел к проторённой котловине между больших намёрзших глыб льда. Видимо, течёт здесь давно, но откуда? Может, где-то пробился из воды новый родничок? Но место было совсем ровное. Пётр пошёл вдоль ручейка вверх. Ручеёк делал большие излучины, продирался под листьями, нырял под замшелую землю, а в одном месте даже нашёл щель в пне чёрного тополя. Вот оно, терпение, и вот жизнь. Не лично твоя. А – дарованная. Здесь дар – как долг и как обязанность. Существование – как стремление течь. Вот оно, едино-вольное существование, не разбрызганное на разные человеческие желания, энергии и силы. Что такое ручей, скажи, человек? Это твой старший брат, как говорит старинная поговорка. Пётр улыбнулся про себя и присел на ближайшем пне, чтобы отдохнули ноги. Хорошо бы задрать их повыше. Но тогда уже не встанешь. А вставать – надо. Обязательно. Слышишь? Не спи. Надо вставать. Вставать. Можешь сидеть дубом. Ты можешь сидеть дубом, сердито твердил про себя Пётр. Можешь сесть дубом – пока не задубеешь. А батенька – встань. Батенька – иди. Мужчина – иди. Сын – иди. Товарищ – иди. И Пётр вскочил на потеплевшие, словно подтаявшие ноги, и пустился извилистой тропинкой, всё больше и больше забирая вправо.
Ну, тепер аби й до ранку добився, подумав він байдужно, і йому захотілося зробити собі боляче. З цим відчуттям він і повернувся додому.
Ну, теперь, хотя бы до утра добраться, подумал он безразлично, и ему захотелось сделать себе больно. С этим чувством он и вернулся домой.
* * *
— Що з вами, Петр Артьомовіч? — пролунав над його головою голос начальника. Стояла дзвінка пересохла тиша, і з-під її склепіння нісся цей нестерпно-високий, аж до головного болю, голос. Петро навіть не повірив — настільки голос начальника був не звичний для вуха.— У вас якісь неприємності?
— Что с Вами, Пётр Артёмович? — раздался над его головой голос начальника. Стояла звонкая пересохшая тишина, и из-под её свода нёсся этот невыносимо высокий, аж до головной боли, голос. Пётр даже не поверил — настолько голос начальника был непривычен для слуха. — У Вас какие-то неприятности?
Петро підвів голову і побачив: у кімнаті немає нікого (може, це обідня перерва? ні, швидше ранкові сутінки, але чого це ми тут сидимо удвох?), очі начальника зависли над ним і щось у нього випитували. Але чого він такий гнівний?
Пётр приподнял голову и увидел: в комнате нет никого (может, это обеденный перерыв? нет, скорее утренние сумерки, но почему мы здесь сидим вдвоём?), глаза начальника зависли над ним и что-то у него выспрашивали. Но почему он такой гневный?
— Що ви сказали? — перепитав Петро, бачачи, як [... > обличчя начальника пересмикнулося, відійшло кудись далеко, хоча рука його, зіперта на стіл, лежала незворушно, і пруг світла спокійно лежав на жовто-білій обручці. І тут же Петро втратив певність — чи то він сказав ці три слова, чи начальник.
– Что Вы сказали? — переспросил Пётр, видя, как лицо начальника, передёрнувшись, отошло куда-то далеко, хотя рука его, опёртая на стол, лежала невозмутимо, и полоска света спокойно лежала на жёлто-белом обручальном кольце. И тут же Пётр потерял уверенность — он произнёс эти три слова или начальник.
— Ви погано себе почуваєте? — долинуло до Петра звідкись іздалеку, і він знову подумав, що це йому придалося.
— Вы неважно себя чувствуете? — донеслось до Петра откуда-то издалека, и он снова подумал, что это ему почудилось.
— Дякую. Все гаразд.
– Спасибо. Всё в порядке.
— У вас якісь неприємнощі?
— У вас какие-то неприятности?
Але це вже хтось казав. Стереотипна фраза, як добридень.
Но это уже кто-то говорил. Стереотипная фраза, как «добрый день».
— Трохи клопітно. Хлопчик на Донбасі, а дружина в лікарні.
– Немного хлопотно. Мальчик на Донбассе, а жена в больнице.
Начальник відійшов від столу, пройшовся кімнатою, і тут Петро зрозумів, що треба їхати і їхати негайно. І він запитав про можливість повторної відпустки. І начальник дозволив. І Петро так і вийшов не одягаючись (тільки в метро побачив на собі пальто, бо в кишені гаманець і він там мусив лежати: треба п'ять копійок).
Начальник отошёл от стола, прошёлся по комнате, и тут Пётр понял, что нужно ехать и ехать немедленно. И он спросил о возможности повторного отпуска. И начальник разрешил. И Пётр так и вышел, не одеваясь (только в метро увидел на себе пальто, потому что в кармане кошелёк, он там и должен был лежать: нужно пять копеек). (прим. пер. – стоимость проезда в метрополитене)
"Куди це я йду?" — завагався Петро, і йому треба було стати, подумати, але ескалатор уже опускав його в штольню. Запахи метро нагадали йому вранішні з туманом ранки, шахтне дворище, каламашку (ще не було прорубано вертикального стовбура). Після роботи каламашку так обсідали шахтарі, що доводилось чекати мало не по годині. І Петро рушав угору хідником. Сімсот метрів крутого скрижанілого вологого ходу. А тобі? Дай, Боже, такий самий хідник. Але твій довший і без кінця.
"Куда это я иду?" — заколебался Пётр, и ему необходимо было встать, подумать, но эскалатор уже опускал его в штольню. Запахи метро напомнили ему ранние туманные утра, двор шахты, каламашку (ещё не был прорублен вертикальный ствол). После работы каламашку так обседали шахтёры, что приходилось ждать чуть ли не по часу. И Пётр выбирался наверх по мосткам. Семьсот метров крутого промёрзшего влажного хода. А тебе? Дай, Боже, такой же тротуар. Но твой длиннее и без конца.
Петро задзвонив на аеропорт. Нічого певного йому не відповіли. Все те саме, що він знав і так: якщо є квитки, то продаватимуть перед рейсом. І, заскочивши додому, щоб скласти речі (які речі?), подався до Жулян.
Пётр позвонил в аэропорт. Ничего определенного ему не ответили. Все то же самое, что он знал и так: если есть билеты, то будут продавать перед рейсом. И, заскочив домой, чтобы собрать вещи (какие вещи?), отравился в Жуляны. (прим. пер. – Киевский аэропорт)
Надворі стояв туман, і пасажирів на Щастівськ було небагато. Взявши квитка, Петро піднявся на другий поверх, купив "Трибуну люду" і став розглядатися по сторінках. Був якийсь огляд театрального життя, і Петро заходився його читати, але згадка, що через десять хвилин почнеться телефонна розмова із Щастівськом, відвернула його увагу. Хто там пішов на переговори?
На дворе стоял туман, и пассажиров в Счастливск было немного. Взяв билет, Пётр поднялся на второй этаж, купил «Трибуну люду» и стал просматривать страницы. (прим. пер. – польская газета – печатный орган ЦК Польской объединённой рабочей партии) Был какой-то обзор театральной жизни, и Пётр принялся его читать, но мысль, что через десять минут должен состояться телефонный разговор со Счастливском, отвлекла его внимание. Кто там пошёл на переговоры?
Петро став уявляти: щастівський вокзал, тісна комірчина пошти. Дві кабіни для телефонних розмов. Краще розмовляти в цій, що ближче до дверей. А хто розмовляє? Сестра — ні. Якраз на роботі. Хіба що зовсім невикрут. Але ні. Тоді мама? Але вона не освоїла техніки. Техніка лишилася для неї чужою назавжди. Петро спробував уявити, як вона закладає в отвори з цифрами свої охололі пласкуваті пальці, і йому стало незвично приємно: мама обернулась на малу дівчинку, чию увагу забрав тільки скручений шнур і чорна рурка. Ось вона обдивляє слухавку, мікрофон, її обличчя стає по-дитячому зосередженим.
Пётр стал представлять: счастливский вокзал, тесная каморка почты. Две кабины для телефонных переговоров. Лучше разговаривать в той, что ближе к двери. А кто разговаривает? Сестра – нет. Как раз на работе. Разве что совсем уж некому. Но нет. Тогда мама? Но она не освоила технику. Техника осталась для неё чужой навсегда. Пётр попытался представить, как она вставляет в отверстия с цифрами свои сухие сплющенные пальцы, и ему стало непривычно приятно: мама обратилась маленькой девочкой, чьё внимание привлекали только скрученный шнур и чёрная трубка. Вот она разглядывает трубку, микрофон, и её лицо становится по-детски сосредоточенным.
І все-таки там стояв тато. З ціпком у руці, в своєму старому засмальцьованому пальті з сірим витертим коміром, з синім, із біленькою смужкою, шарфом на шиї (за свої сімдесят п'ять літ він так і не навчився доладу кутати шию і користувався булавкою), в кирзових чоботях, які не брав ніякий крем. Зрештою, крем для тата існував [як парфуми, а> парфумами можна й не користатись. Естетика побуту для нього була порожнім звуком, бо почуття красивого означало тільки відсутність злиднів. У його житті красиве було тільки про свято. Красива весна з брудними ручаями, масними од вугільного пороху, коли прокидалися дерева, а над ними — неспокійне небо. Як Тетянка, коли чекала дитини. Красиво парувала відтепліла земля. Було красиво, коли мама з татом садили картоплю. Або як мама білила хату, підводячи призьбу сажею. Коли була Паска, і мама ставила на стіл холодну знадвору паляницю і крашанки, поливала дітей і корову святою водою. Красиво співали. Особливо запам'ятався один вечір. Якраз пропало в мережі світло. І батьки тихо витягали в дві нитки журливу мелодію "Ой тихо-тихо Дунай воду несе"...
И всё же там стоял отец. С палкой в руке, в своём старом замасленном пальто с серым вытертым воротником, с синим, с беленькой полоской, шарфом на шее (за свои семьдесят пять лет он так и не научился правильно укутывать шею, и пользовался булавкой), в кирзовых сапогах, которые не брал никакой крем. В конце концов, крем для папы существовал [также как духи, а> духами можно и не пользоваться. Эстетика быта для него была пустым звуком, ибо чувство прекрасного означало только отсутствие нищеты. В его жизни «красиво» могло было только как праздник. Красиво – как весна с грязными ручьями, масляными от угольной пыли, когда просыпались деревья, а над ними — неспокойное небо. Как Танюшка, когда ждала ребенка. Красиво парила отогревшаяся земля. Было красиво, когда мама с папой сажали картошку. Или, когда мама белила хату, подводя завалинку сажей. Когда была Пасха, и мама ставила на стол холодный с улицы каравай и пасхальные яйца, поливала детей и корову святой водой. Красиво пели. Особенно запомнился один вечер. Когда пропал свет в сети. И родители тихо тянули на два голоса унылую мелодию "Ой тихо-тихо Дунай воду несёт"...
Так що коло телефона тато. Шкода. Він занадто старанний — для цього світу. І занадто довірливий. І стоятиме там години зо дві-зо три. А потім ітиме додому і вигадуватиме, що сказати мамі, аби не хвилювалась.
Так что у телефона папа. Жаль. Он слишком усердный — для этого мира. И слишком доверчивый. И будет стоять там часа два-три. А потом будет идти домой и придумывать, что сказать маме, чтобы не волновалась.
Тим часом літак виїхав на злітну смугу, зарокотіли мотори, і ось уже під важким черевом залізного янгола замиготіли будиночки, яри, переліски, автостради. Почався час напнутого, як стріла, чекання. За ілюмінатором пропливали пообсмикувані шматки хмаровиння — то великі, то зовсім малі й непомітні, а над головою висіла незаймана товща чорної хмарової повсті. Ось літак з усіх боків обволокла непроглядна темінь, і в його утробі стало тихо, як у череві кита, хоч окрім нього, єдиного Йони, нікого більше не було. Тільки сновигала цибата стюардеса, схожа на прибалтійську елегантну дівчину, і добре поставленим голосом промовляла своє нескінченне "гражданє пасажири".
Тем временем самолёт выехал на взлётную полосу, зарокотали моторы, и вот уже под тяжёлым брюхом железного ангела замелькали домишки, овраги, перелески, автострады. Началось время напряжённого, как стрела, ожидания. За иллюминатором проплывали оборванные куски облаков — то большие, то совсем маленькие и незаметные, а над головой висела девственная толща черного облачного войлока. И вот, самолёт со всех сторон обволокло непроглядным мраком, и в его утробе стало тихо, как в брюхе кита, точно кроме него, единственного Ионы, никого больше не было. Только блуждала голенастая стюардесса, похожая на прибалтийскую элегантную девушку, и хорошо поставленным голосом произносила своё бесконечное "граждане пассажиры".
Петро не сподівався, що витемнена товща неба скоро скінчиться і літак так раптово вирветься на сліпучу, голу, як немовля, зеленаву голубінь смертельно високого неба. І одразу стала прояснятися його душа. Так проступають у проявникові обриси зображення, але тут щось було навпаки, але що саме навпаки — Петро побоявся додумувати, щоб не перебити інтенсивно-плавного входження в небо. Він чув — і так само гнав од себе усвідомлення цієї чутості — як облітає з нього глуха повсть обдумувань, ніби облуплювалась іржа з розпеченого виніздрюваного чавуну, і він починав чистіше належати собі, так ясно і так без межі відчуваючи небесну висоту. І так мало-помалу він розгубив чи не всі свої клопоти і почувся дитиною, сином, якого сліпуча залізноянгольська сила стремить до батьків. Ти летиш до мами, до мами, у своє немовлятство, де великодні дзвони дитинства і дитяча сорочечка з кишенькою, що її шила колись бабуся. Ти летиш до мами, мами, до прихистку, до її ласкавого, як літепло, погляду, до тієї незрушної, виспокоєної роками сталості, яку не можуть зрунтати твої учорашні й позавчорашні клопоти, бо то вічність, укорінена в шести сотках городу, в підмуркові, складеному з дикого каміння, яке ти возив тачкою разом з татом. О, це вільготне, бережене батьківським дахом дитинство, тиха гавань синівства, життя під крилом! І нічого злого, нічого лихого, нічого небезпечного не може з тобою статися, бо летиш до мами.
Пётр не ожидал, что тёмная толща неба так скоро кончится и самолет внезапно вырвется на ослепительную, голую, как младенец, зеленоватую голубизну смертельно высокого неба. И сразу же стала проясняться его душа. Так в проявителе проступают очертания изображения, но тут было что-то наоборот, но что именно наоборот — Пётр побоялся додумывать, чтобы не перебить интенсивно-плавного вхождения в небо. Он ощущал – и вместе с тем гнал от себя осознание этого ощущения – как облетает с него глухой войлок обдумываний, словно облупливалась ржавчина с раскалённого чугуна, и он начинал всё чище принадлежать себе, так ясно и так без предела чувствуя небесную высоту. И так мало-помалу он растерял едва ли не все свои хлопоты и почувствовал себя ребёнком, сыном, которого ослепительная железно-ангельская сила несёт к родителям. Ты летишь к маме, к маме, в своё младенчество, где пасхальные колокола детства и детская распашонка с карманом, которую когда-то сшила бабушка. Ты летишь к маме, к маме, в убежище, к её ласковому, как теплота, взгляду, к тому невозмутимому, устоявшемуся годами постоянству, которого не могут взбудоражить твои вчерашние и позавчерашние заботы, потому что это вечность, укоренённая в шести сотках огорода, в фундаменте, сложенном из диких камней, которые ты возил на тачке вместе с папой. О, это привольное, сберегаемое родительской крышей детство, тихая гавань сыновства, жизнь под крылом! И ничего злого, ничего плохого, ничего опасного не может с тобой случиться, потому что ты летишь к маме.
Петро позирнув донизу і побачив закутий у кригу Дніпро — напевне, кавалки першої криги, вмуровані у велику кригу,— і почуття легкості зникло, і знову стало тихо в літакові, і знову нікого не було — тільки він і цибата стюардеса, схожа на елегантну прибалтійську дівчину, і йому захотілося піти в задній відсік, щоб викурити цигарку. Перечепившись за ноги сусіда, він обома руками схопився за спинки крісел і враз побачив багато закутих облич — так само вмурованих у велику кригу і тільки де-не-де в людських очах, ніби прорубах, хлюпала жива вода — чорна, голуба, жовта, сіра, кара.
Пётр посмотрел вниз и увидел закованный в лёд Днепр — наверное, обломки первого льда, вмурованные в большой лёд, — и чувство лёгкости исчезло, и снова стало тихо в самолёте, и снова никого не было — только он и голенастая стюардесса, похожая на элегантную прибалтийскую девушку, и ему захотелось пойти в задний отсек, чтобы выкурить сигарету. Перебравшись через ноги соседа, он обеими руками схватился за спинки кресел и вдруг увидел множество закованных лиц — так же вмурованных в большой лёд и только кое-где в глазах людей, словно в прорубях, плескалась живая вода — чёрная, голубая, жёлтая, серая, каряя.
Тим часом літак наближався до Щастівська, і знову з'явилася густа заволока, тільки тепла і з духом погару (Петро не міг збагнути, чи то він справді чує цей запах, чи то запах тільки передчувається ним). Десь унизу палали невидні домни і шурхотіли кавалки породи, висипані з вершечка терикону, крутилися великі колеса копрів — сюди-туди гасали гірничі кліті, риштаками лився запечений лискучий вогонь, піднімалися й опускалися пневматичні молоти, а над усім гармидером земного й підземного неспокою пропливали спокійні, як олімпійці, дими азотнотукового заводу — жовті, оранжові, червоні, чорні, бордові — усіх кольорів райдуги. "Райдуга над заводськими трубами" — які прекрасні можливості для солодкогубих щастівських балухатих газетярів, давніх твоїх колег, які в пору твого нездалого журналістського учнівства видавалися тобі мало не класиками і ніяк не хотіли впускати іще хоч когось до своєї корпорації. Вони зловживали твоєю юначою довірою і повагою, і, може, якраз тому поводилися не найкращим чином. Саме так — не найкращим чином.
Между тем, самолёт приближался к Счастивску, и снова появилась густая пелена, только тёплая и с запахом гари (Пётр не мог понять, то ли он действительно чувствует этот запах, то ли запах только предчувствуется им). Где-то внизу пылали невидимые домны и шуршали куски породы, осыпающиеся с вершины террикона, крутились большие колёса копров — туда-сюда гоняли горные клети, желобами лился запечённый блестящий огонь, поднимались и опускались пневматические молоты, а над всей этой кутерьмой земного и подземного беспокойства проплывали спокойные, как олимпийцы, дымы азотнотукового завода – жёлтые, оранжевые, красные, чёрные, бордовые – всех цветов радуги. "Радуга над заводскими трубами" – какие прекрасные возможности для сладко-губых счастливских лупоглазых газетчиков, давних твоих коллег, которые в пору твоего неудачного журналистского ученичества представлялись тебе чуть ли не классиками и не имели ни малейшего желания впускать ещё хоть кого-нибудь в свою корпорацию. Они злоупотребляли твоим юношеским доверием и уважением, и, может быть, именно поэтому вели себя не лучшим образом. Именно так – не лучшим образом.
Напевно, десь зовсім близько, а, може, й під літаком починалися аеродромні гони. Літак випустив шасі і так кружеляв над подушкою диму й туману, як розтривожений мертвий птах. Втім, мертві не тривожаться. Мертві були ноги цього птаха, який нібито летів поруч із Петром і залишався його надією збоку. Цей щастівський непроглядний туман уже старанно, дооблизував голубінь нагірнього всеочисного душу ("летимо на висоті шість тисяч метрів"), і машина стала причетною до всього того, що робилося на розгаслій щастівській землі. Коли літак нарешті розпізнав голчане вушко аеропорту, він увійшов у нього, війнувши на присмирнілих пасажирів холодком остраху.
Наверное, где-то совсем близко, может быть, прямо под самолётом начинались аэродромные полосы. Самолёт выпустил шасси и кружился над подушкой дыма и тумана, словно встревоженная мёртвая птица. Впрочем, мертвые не тревожатся. Мертвы были ноги этой птицы, которая летела будто рядом с Петром и оставалась его надеждой со стороны. Этот счастливский непроглядный туман уже тщательно вылизал голубизну нагорного все-очистительного душа ("летим на высоте шесть тысяч метров"), и машина стала причастна ко всему, что делалось на приближающейся счастливской земле. Когда самолёт наконец-то распознал игольное ушко аэропорта, он вошел в него, повеяв на присмиревших пассажиров холодком страха.
Нарешті. Колеса м'яко вдарились об шлакобетонні плити посадочної смуги, і літак, підстрибуючи на виямках, як зухвале хлопчисько, що відчуло проминулу допіру небезпеку, понісся туди, де за глухою перегородкою відсіку для пілотів гудів вулик аеропорту.
Наконец-то. Колёса мягко ударились о шлакобетонные плиты посадочной полосы, и самолёт, подпрыгивая на выбоинах, как дерзкий мальчишка, почувствовавший, что опасность миновала, понёсся туда, где за глухой перегородкой отсека для пилотов гудел улей аэропорта.
Уже в тролейбусі, що йшов до шахтного селища, Петрові пригадався нічний сон. Нібито його здибав якийсь знайомий-незнайомий (журналіст?), навіщось показав Петрові свій квиток на літак до Дальнього (північний Сахалін, уточнив той, бачачи, що назва міста нічого не казала Петрові). Потому вони їхали легковою автомашиною: той, із Дальнього, лежав головою вперед і зрідка, нічого не бачачи, що робилося попереду, торкався керма. Вузька дорога мала двобічний рух, їхня машина наполовину сховалася під могутнім кузовом величезного краза (маза?), а повз них проносилися зустрічні автомобілі. Петро дивився перед себе і в разі, коли небезпека була особливо великою, попереджав свого необачного водія, той брався за стерно, і так вони неслися разом із велетенським мазом чи кразом, готові кожної хвилини до катастрофи.
Уже в троллейбусе, шедшем в шахтёрский посёлок, Петру вспомнился ночной сон. Будто его встретил какой-то знакомый-незнакомый (журналист?), зачем-то показал Петру свой билет на самолет до Дальнего (северный Сахалин, уточнил тот, видя, что название города ничего не говорило Петру). Потом они ехали в легковой автомашине: тот из Дальнего налегал головой вперед и изредка, ничего не видя, что делалось впереди, касался руля. Узкая дорога была с двусторонним движением, их машина наполовину спряталась под могучим кузовом огромного КрАЗа (МАЗа?), а мимо проносились встречные автомобили. Пётр смотрел перед собой и в случае, когда опасность была особенно велика, предупреждал своего опрометчивого водителя, тот брался за руль, и так они неслись вместе с гигантским МАЗом или КрАЗом, готовые каждую минуту к катастрофе.
Висівши з тролейбуса, Петро подався додому, насилу впізнаючи забуте поле, де в його дитячі літа садили кукурудзу, а восени хлопчаки знаходили прекрасне місце для футбольного майданчика. Ці будинки були зведені, може, за рік, а може, й за півроку, але вже цілком скидалися на старожилів — невсипущий вугільний порох позбавив їх непристойної чистоти й зосібності.
Сойдя с троллейбуса, Пётр отправился домой, с трудом узнавая заброшенное поле, где в его детские годы сажали кукурузу, а осенью мальчишки находили прекрасное место для футбольной площадки. Эти дома были возведены, может, год, а может, и полгода назад, но уже всецело напоминали старожилов —вездесущая угольная пыль лишила их непристойной чистоты и отделённости.
По дорозі Петрові стрілася сусідка, тітка Стефанія, що колись видавала йому шахтарську робу і журилася: нащо тобі був здався університет, коли лізеш у шахту вагонетки ганяти? Петро привітався з нею, намагаючись упізнати по обличчі, як там у нього вдома, але нічого прочитати не зміг, хоч розпитувати остерігся. Через десять хвилин усе знатимеш із перших рук.
По дороге Петру встретилась соседка, тётя Стефания, когда-то выдавшая ему шахтёрскую робу и сокрушавшаяся: и на что тебе сдался университет, коль лезешь в шахту вагонетки гонять? Пётр поздоровался с ней, пытаясь узнать по лицу, как там у него дома, но ничего прочесть не смог, а расспрашивать остерёгся. Через десять минут всё будешь знать из первых рук.
Батьківська хата була така ж тиха й присмирніла, як завжди. І той же вираз дитячої зніяковілості й материнської сумовитості, помічений ще в дитячі роки (кожна хата схожа на свого господаря). Тільки дим не курів із бовдура. І жодної людини в подвір'ї. З причілку звисав прапорець із червоного полотна з біленькими квіточками (Мамина вигадка). Сиротливий був і прапорець. Бракує сонця, подумав Петро. Коли сонце — ворухлива тінь на стіні нагадує димок. Тільки диму немає і з бовдура.
Родительская хата был такая же тихая и присмиревшая, как всегда. С тем же выражением детского смущения и материнской печали, замеченным ещё в детские годы (каждый дом похож на своего хозяина). Только дым не курился из трубы. И ни одного человека во дворе. С причелины свисал флажок из красного полотна с беленькими цветочками (Мамина выдумка). Сиротливым был флажок. Не хватает солнца – подумал Пётр. Когда солнце – колышущаяся тень на стене напоминает дымок. Только нет дыма из трубы.
Хата як мертва, і до неї лячно заходити. Петро постукав у двері, але йому ніхто не відповів. Як у маячні, він пройшов до сарайчика, де теж були двері, якими звичайно і користалися взимку, щоб не наносити болота і не напускати холоду з вулиці. Вони були відкриті. Зайшов до сарайчика і став пережидати, аби зібратися з духом. І тут заскрипіли хатні двері, і Петро відчув круглу мамину ходу. Ось вона прочинила ще одні двері і зненацька побачила людину. Ще настрашена, але вже впізнавши сина, вона — скільки Петро пам'ятає, чи не вперше — упала в синові обійми, зайшовшись таким жалібним і невідворотним плачем, що Петро відчув, як загойдалась під ногами земля, прагнучи поплисти під ним. І він відчув у роті присмак колючої гіркоти, але, справившись із собою, так і стояв, бережучи беззахисно-дитячий материнський плач. Мамине обличчя, бачене тільки мент, налякало його своєю вихудлістю, від чого й без того великі мамині очі стали вільготно плавати на змалілому виді, не даючи змоги нічого бачити, окрім них.
Хата как мёртвая, и в неё страшно заходить. Пётр постучал в дверь, но ему никто не ответил. Как в бреду, он прошёл к пристройке, где тоже были двери, которыми обычно и пользовались зимой, чтобы не натаскать слякоти и не напускать холода с улицы. Они были открыты. Зашёл в пристройку и стал пережидать, чтобы собраться с духом. И тут заскрипела дверь в хате, и Пётр заслышал округлую мамину походку. Вот она приоткрыла ещё одну дверь, и вдруг увидела человека. Ещё напуганная, но уже узнав сына, она — сколько Пётр помнил, не впервые ли — упала в сыновьи объятия, зашедшись таким жалобным и неотвратимым плачем, что Пётр почувствовал, как закачалась под ним земля, стремясь уплыть из-под ног. И он ощутил во рту привкус колючей горечи, но, справившись с собой, так и стоял, оберегая беззащитно-детский материнский плач. Мамино лицо, увиденное только мельком, испугало его своей худобой, от чего и без того большие мамины глаза стали вольготно плавать на сжавшемся лице, не позволяя ничего видеть, кроме них.
— Синочку,— слабо тріпнулося в Петрових обіймах легеньке, як пушинка, материнське тіло, і шкарубка долоня її торкнулася його щоки, і Петро відчув, що його обличчя мокре, і одразу про це забув, і легенько підштовхнув покірні материнські плечі уперед, до хати, де було так само тихо і мертво.
— Сыночек,— слабо трепыхнулось в объятиях Петра лёгкое, как пушинка, материнское тело, и её шершавая ладонь коснулась его щеки, и Пётр почувствовал, что лицо его мокро, и сразу об этом забыл, и легонько подтолкнул покорные материнские плечи вперед, к хате, где было всё так же тихо и мертвенно.
— А де Матвійко? Де тато? — запитав він, і тут на його голос звідкісь, ніби зверху, вистрибнула маленька племінничка і подивилась таким докірливим поглядом, що Петрові стало ще важче й досадніше.
– А где Матвейка? Где папа? — спросил он, и тут на его голос откуда-то, будто сверху, выскочила маленькая племянница и посмотрела таким укоризненным взглядом, что Петру стало ещё тяжелее и досаднее.
— Бідна моя голівонька, — захитала мама головою, присівши на стілець і не спускаючи з Петрового пальта своїх кощавих, як граблі, рук.
— Бедная моя головушка, – покачала мама головой, присев на стул и не убирая с Петрова пальто своих костлявых, похожих на грабли, рук.
Зі спальні почулося старече тріскуче кахикання, і Петро пройшов туди, і побачив тата, блідого, як снасть. Він лежав, укритий кількома старими ковдрами, і голова його, геть притінена, була вспокоєна і врочиста. Так само спокійні були його очі, що не кліпаючи дивилися на Петра і не виявляли нічого, крім одного: нам уже пізно розмовляти, сину, ми вже так далеко один від одного, що зустрічатися нам зараз просто не варт.
Из спальни послышался старческий трескучий кашель, и Пётр прошёл туда, и увидел папу, бледного, как скелет. Он лежал, укрытый несколькими старыми одеялами, и голова его, совершенно ими заслонённая, была спокойна и величава. Так же спокойны были его глаза, не моргая взирающие на Петра и не выражающие ничего, кроме одного: нам уже поздно разговаривать, сын, мы уже так далеко друг от друга, что встречаться нам сейчас просто не стоит.
— Тату, що з тобою? — доторкнувся Петро до батькової долоні і відчув, яка вона гаряча й спітніла. Батько дивився на сина незворушним поглядом, потім ледь помітно похитав головою і почав надсадне кашляти.
– Папа, что с тобой? — прикоснулся Пётр к ладони отца и почувствовал, какая она горячая и потная. Отец смотрел на сына невозмутимым взглядом, потом едва заметно покачал головой и принялся надсадно кашлять.
— Мамо, що з татом? Де Матвійко? — з притиском перепитав Петро і спробував переконати себе, що це тільки марудний і тяжкий сон.
– Мама, что с папой? Где Матвейка? — с нажимом переспросил Пётр и попытался убедить себя в том, что это только тягучий и тяжёлый сон.
— Матвійко там спить. А з тата застуда ніяк не вийде. Засіла в грудях і хоч ти що їй роби. Таке липке викашлює із грудей, нічого не можна допратися. Відколи ти поїхав — так і зліг. Я й натирала, і банки ставила, і зілля давала — кашель і кашель. Видно, дійшло вже до ґудза, горе в світі.
— Матвейка — там, спит. А из отца простуда никак не выйдет. Засела в груди, что ты ни делай. Такое липкое выкашливает из груди, ничего невозможно добиться. С тех пор, как ты уехал, так и слёг. Я и натирала, и банки ставила, и снадобье давала — кашель и кашель. Видно, дошло уж до ручки, горе в мире.
Від надсадного кашлю батькове обличчя ледь помітно скривилося — видно, він уже добре нарвав собі груди.
От надсадного кашля лицо отца едва заметно скривилось – видать, он уже хорошенько надорвал себе грудь.
— Оце, Петре, мені вже й до предків. Добре, що приїхав.
— Вот, Петя, пора мне и к предкам. Хорошо, что приехал.
— А що кажуть лікарі?
– А что говорят врачи?
— Кажуть, запалення легень. Оце третій день, як стали колоти.
— Говорят, воспаление лёгких. Вот третий день, как стали колоть.
— І що ж?
– И что же?
— Каже, трохи легше. А сили нема. Встане — голова крутиться, то й лягає. Тут стільки понадавали порошків — хоч на базар винось.
— Говорит, немного легче. А сил нет. Встанет — голова кружится, так и ложится. Тут столько надавали порошков — хоть на базар неси.
— Мамо, ти давай усе, поки не полегшає. Потім можеш і викинути.
Татове чоло геть спітніло від кашлю. Він поворухнувся, аби витерти чоло, і Петро узяв рушника, що лежав на ковдрі, і підніс до батькового лоба. Чоло було холодне й липке.
– Мама, ты давай все, пока не станет легче. Потом можешь и выкинуть.
Отцовский лоб весь вспотел от кашля. Он шевельнулся, в попытке вытереть лоб, и Пётр взял полотенце, лежавшее на одеяле, и поднёс ко лбу отца. Лоб был холодный и липкий.
— Піду до Матвійка.
– Пойду к Матвейке.
Мама провела сина до іншої кімнати, де лежав онук. Той помітно спав з лиця. "Аж с-світиться", — скаже Тетяна. Лежачи на животі, син уткнувся обличчям у подушку і викинув поверх голови праву руку — поза плавця. Так любив спати і Петро, його улюблене положення, яке давало й найкраще спочити. Батько захотів погладити сина по голові, але не наважився.
Мама проводила сына в другую комнату, где лежал внук. Тот заметно осунулся. "Аж с-светится", – как говорит Татьяна. Лёжа на животе, сын уткнулся лицом в подушку и выбросил поверх головы правую руку – поза пловца. Так любил спать и Пётр, его любимое положение, которое позволяло лучше всего отдохнуть. Отец захотел погладить сына по голове, но не решился.
— Хай спить, хай спить,— прошепотіла бабуся і провела сина до кухні.— Роздягайся та щось із'їси. Однак їсти нема кому. Ганна піде зранку, а приходить — смеркне. І так наробиться, що тільки тепленька. А я що не з'їм — болить усередині — спасу нема. То чимось закроплюсь — і бігаю цілий день.
— Пусть спит, пусть спит,— прошептала бабушка и повела сына на кухню.— Раздевайся и что-нибудь съешь. А то есть некому. Анна уходит засветло, а приходит – затемно. И так наработается, что чуть тёпленькая. А я что ни съем – болит внутри – спасу нет. Что-нибудь перехвачу — и бегаю целый день.
Мама метнулася щось подати на стіл, а Петро повернувся до батька. Той лежав із заплющеними очима, але коли син підійшов до нього, відкрив очі і заговорив так, що Петро одразу збагнув урочистість цієї миті.
Мама стала искать, что подать на стол, а Пётр вернулся к отцу. Тот лежал, смежив веки, но, когда сын подошел к нему, открыл глаза и заговорил так, что Пётр моментально понял всю значительность этого мгновения.
— Так я тобою сушусь, сину, що й не сказати. Вночі прокинусь, лежу й думаю —— до самого ранку. І ось що я тобі скажу: світу всього не переробиш, ото не бери через силу. Повір мені, що від того більше шкоди, ніж користі. Не тільки для тебе, а й для інших.
— Тревожусь я о тебе, сынок так, что и слов нет. Ночью проснусь, лежу и думаю — до самого утра. И вот что я тебе скажу: мира всего не переделаешь, вот и не пытайся одолеть силой. Поверь мне, что от этого больше вреда, чем пользы. Не только для тебя, но и для других.
— Не треба, тату.
– Пап, не надо.
— Ні, треба. Може, завтра я тобі того не скажу. Дивись там, як і що. Подумай добре, може б, варт сюди переїхати жити. Разом би й товклися. Хаті потрібен чоловік, а мені вже три чисниці до смерті. Нікому дивитися за хатою.
— Нет, надо. Может быть, завтра я тебе этого не скажу. Смотри там, как и что. Подумай хорошенько, может, стоит сюда переехать жить. Вместе бы и толклись. Дому нужен хозяин, а мне уже три шага до смерти. Некому за домом смотреть.
— Тату...
– Папа...
— Дай-но доказати. Може, я не протягну до літа, тоді перекриєш верх, щоб за шию не капало. Ту грушу, що коло стежки, зріж, а зможеш — то надщепи. А мене, коли що до чого, поховаєте коло баби.
— Дай уж договорить. Может, я не протяну до лета, тогда перекроешь верх, чтобы за шею не капало. Ту грушу, что около тропинки, спили, а сможешь — так сделай привой. А меня, если что, похороните рядом с бабушкой.
— Не треба, тату...
– Не надо, пап...
— І добре було б, щоб ми там разом колись зібралися при купі. За життя не було як пожити разом — то хоч там.
— И хорошо бы, чтобы бы мы там когда-нибудь собрались вкупе. При жизни не смогли пожить вместе — так хоть там.
І вже не звертаючись до сина, старий продовжував:
И уже не обращаясь к сыну, старик продолжал:
— Один син — і той гасає по світі, ніколи й перед очі не ступить. Тільки як щось треба.
— Один сын — и тот носится по белу свету, никогда и на глаза не явится. Только если что-то нужно.
— Мой, та буде тобі — одної й одної,— втрутилась мама.— Все це марна мова — тільки губи збавляєш.
— Ой, да будет тебе — одно и то же, — вмешалась мама. — Это всё бесполезные речи — только язык утруждаешь.
— Я хочу йому сказати зараз, щоб не було пізно.
— Я хочу ему сказать сейчас, чтобы не было поздно.
— Тату, не треба.
– Пап, не надо.
— Скажи мені, Петре, чого ти приїхав?
— Скажи мне, Петя, ты почему приехал?
— Мені снилися недобрі сни.
– Мне снились недобрые сны.
Батько замовк і вперся поглядом у стіну — туди, де висіла стара ікона, вивезена ще з дідівської хати. Коло тієї ікони била поклони покійна бабуся. Зупинялась і мама, якщо нікого з дітей не було. Петра палив сором від того, що мама молилася крадькома, побоюючись, аби на її самотню сповідь не нагодилися діти. Мамі потрібна була б якась тиха молільня, без цих двох ліжок із іржавими поренчатами і жердки з вічним накладом.
Отец умолк и упёрся взглядом в стену — туда, где висела старая икона, вывезенная ещё из дедовской хаты. У той иконы била поклоны покойная бабушка. Останавливалась и мама, если никого из детей не было. Петра сжигал стыд от того, что мама молилась украдкой, опасаясь, чтобы о её одинокой исповеди не прознали дети. Маме нужна была бы какая-нибудь тихая молельня, без этих двух кроватей с ржавыми перилами и вечно завешанными перекладинами.
Про що батько зараз думає? — замислився Петро, присоромлений розмовою. — Я знаю й сам, що невдаха, що не виконав їхніх сподівань. [...> після його невдачі не одному Рудикові доведеться гнути спину, аби хтось десятий чи двадцятий відчув апогей роду. Батько має рацію, коли ставиться до нього як до невдахи, якому забракло одного тільки характеру, точніше — самої тільки витримки, аби Рудиків рід нарешті прозрів. Бідний тато, він був певен, і не один рік, що син проживе життя і за нього, що його злигодні сплатяться справжнім життям талановитого, як здавалося батькові, сина, і от — маєш: таке розчарування на старість. Зрештою, батько помилявся. Ця жертовність, якою батько і жив (а що йому лишалося більше, окрім жертовності?), жертовність заради добра ніколи не виправдовує сама себе. Що це за добро, коли людина любить інших, а не шанує себе. Вона перша ж стає жертвою несправедливості. Форсованої несправедливості. Хіба не так?
О чём отец сейчас размышляет? — задумался Пётр, пристыженный разговором. — Я знаю и сам, что неудачник, не оправдавший их надежд. [...> после его неудачи не одному поколению Рудиков придётся гнуть спину, чтобы кто-нибудь десятый или двадцатый почувствовал апогей рода. Отец имеет право относиться к нему как к неудачнику, которому не хватило одного только характера, точнее, одной только выдержки, чтобы род Рудиков наконец-то прозрел. Бедный папа, он был уверен, и не один год, что сын проживет свою жизнь и за него, что его горести окупятся настоящей жизнью талантливого, как казалось отцу, сына, и вот, получаешь: такое разочарование в старости. В итоге отец ошибался. Эта жертвенность, которой он жил (а что ему ещё оставалось, кроме жертвенности?), жертвенность ради добра никогда себя не оправдывает. Что это за добро, когда человек любит других, и не уважает себя. Оно первым становится жертвой несправедливости. Форсированной несправедливости. Разве не так?
Петро підсів до ліжка, знайшов батькову руку і йому захотілося її поцілувати. Але то було встидно: в їхній родині так ніколи не робили. На зжовклі батькові щоки накотилися дві скупі сльози, старий спробував був повернутися до стіни, щоб сховати обличчя, але нічого не вийшло. Тоді визволив руку і зробив ледь помітний жест: іди-но, мовляв, собі і не засиджуй місця при цьому соромі. І син зрозумів його.
Петро подсел к кровати, нашёл руку отца и ему захотелось её поцеловать. Но было стыдно: в их семье так никогда не поступали. На пожелтевшие щёки отца скатились две скупые слезы, старик попытался было повернуться к стене, чтобы скрыть лицо, но ничего не получилось. Тогда он высвободил руку и сделал едва заметный жест: иди-ка, мол, себе и не засиживай места при этакой стыдобе. И сын понял его.
ID:
1029509
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 28.12.2024 22:00:13
© дата внесення змiн: 29.12.2024 12:00:56
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
