|
Цю історію розповів мені колишній парторг колгоспу «Шлях Ілліча» Петро Іванович Лукін. У Криму в ті роки він славився як правдолюб: навіть з партії та з колгоспу його вигнали, як він висловився, «за правду». Хоча злі язики говорили, що начебто за контрабанду мереживних білих жіночих трусиків від «Валентіно» і за те що він приписував до колгоспу «мертві душі» і нараховував їм трудодні жирним графітовим олівцем, але то все брудні наклепи. Тому, не вірити Петру Івановичу в мене підстав не було. А йому цю історію розказала сама Марта Берт на старому випаленому Сонцем кримському кладовищі, де надгробки витесані з вапняку і між ними тільки ковил та полин, що гойдаються сухим турецьким вітром. І не просто на кладовищі, а на могилі її сестри Марії Берт, що померла від старості у віці дев’яноста років у пам’ятному для Криму році в селищі Сім Колодязів (Єди-Кую).
Звідки взялися в тих краях оті сестри-близнючки Марта та Марія Берт, з яких країв їх занесла до Криму доля ніхто не знав. Звідки вони – ці довгоногі рудоволосі синьоокі сестри, якого роду племені – так і лишилось загадкою. І прізвище їхнє могло бути бозна якого походження, і їхні імена поширені в різних краях та народів. Петро Іванович бував в домі сестер і бачив старий перекидний календарик за 1928 рік, де на порожніх листках була записана скупа хроніка родини Берт, записи подій, які вони вважали найважливішими. Куди подівся той календарик – невідомо. Пішов у небуття, як піде колись все. Ходили вперті чутки, що вони когось вбили в себе на батьківщині і в Крим втекли переховуючись, що вони десь там, де тлумив землю їх мандрівний рід, оголошені поза законом і за їх голови призначили якусь казкову винагороду, але то вигадки схильних до пліток колгоспних доярок.
У Криму сестри Берт займалися різним, всілякою роботою та справами, якими в ті роки займались в степових краях жінки: пасли вічно голодних корів, стригли здивованих і переляканих овечок, рили глибочезні колодязі та криниці в кам’янистій кримській землі, довбаючи її кирками та заступами, торгували морською рибою, робили густе червоне вино, що валило з ніг навіть бувалих наглядачів маяка, не гребували і тим, що різали худобу з очима повними відчаю та копали сухі хижі могили. Мало кому відомо, але знаменитий колодязь у селі Марфівка (Давут-Елі) з гіркою водою вирили саме сестри Берт. У нагороду за працю місцеві жителі подарували їм по одній срібній монеті – по британському фунту Якова ІІ та по одній золотій – по гульдену курфюрста Фрідріха ІІІ. Колодязі вони рили керуючись якимось невідомим чуттям, інстинктом, що був захований в глибинах їхньої свідомості і ніколи не помилялися. Хоч копати їм доводилось глибоко – постійно доточуючи мотузку, але воду завжди знаходили – для випалених і висушених злим Сонцем людей і неслухняних рогатих овець. Сестри Берт багато працювали, знали ціну грошам, крім тих випадків коли міцний напій чи гра примушували їх розтрусити гаманець.
Мали сестри Берт два позашляховики – «Ниви» - Марта синього, а Марія малинового кольорів, за кермом яких вони полюбляли ганяти навмання наввипередки степовими дорогами здіймаючи брунатну їдку куряву і лякаючи зозулястих курей в татарських аулах. Ці машини вони купили на підпільному авторинку в Одесі в якогось вусатого вірменина, що крім автомобілів торгував ще спиртом та коксом. Ще полюбляли вони стріляти чорних бакланів на мисі Чауда з вінчестерів моделі 1894 року і потім годувати м’ясом тих бакланів великих понурих собак-вівчарів на далеких кошарах біля озера Узунлар та гори Біегр.
Дім сестер мав чисто спартанський інтер’єр – два грубо скорочені дерев’яні ліжка, неоковитий стіл, дві табуретки і все. Книга в домі була всього одна – «Капітал» Маркса. Вони цю книгу іноді читали нудними зимовими вечорами вголос спотворюючи незрозумілі слова, думаючи, що в цій книзі захований якийсь таємний нікому не відомий зміст. Карла Маркса вони плутали з апостолом Павлом і казали, що він мав видіння по дорозі в Дамаск, тому і написав «Капітал». Хоча ставлення до марксизму у них було якесь дивне: щороку 27 серпня після свята урожаю в палаці праці вони діставали з комірчини глибоко захований і загорнутий в синє ганчір’я портрет барона Врангеля, ставили біля нього свічку і казали пошепки: «Ось він – справжній марксист!»
Ставлення до релігії сестер Берт було незрозуміле. Приїжджали до них кілька разів старовіри з селища Дере-Салин, хитали своїми довгими бородами, скрипіли намащеними дьогтем чоботами, щось там говорили про «пил світу сього», про церкву, яку необхідно збудувати в ребрах, а не з колод серед поля, про «корабель вогняний», що понесе в рай, але наскільки серйозно сприймали оті слова старовірів сестри Берт, пригостивши їх індійським чорним чаєм і сухими бубликами з пшеничного борошна, невідомо. Хоча колгоспний бухгалтер Степан Замруженко, розповідав, що в день, коли жителі Криму впали в єресь та ідолопоклонство, сестри вибігли в подертих свитах з мішковини на скіфський курган і кричали: «Земле степова розчахнися, кургане розкрийся, сховайте нас від очей Агнця, що сидить на престолі, бо прийшов день гніву його!»
І своєю яскравою зовнішністю, і поведінкою вони відрізнялись від місцевих жителів степового Криму і мешканців берегів Арабатської затоки, які в ті часи називали Неспокійний берег. Якось вони побили дільничного міліціонера в селі Завіте (Яниш-Такил) і забрали в нього табельну зброю не дивлячись на те, що він урочисто обіцяв, що більше «ні краплі до рота і ні сантиметра в містичний отвір». Все це, і ще якісь таємниці минулого робили дружбу сестер непорушною (як це часто буває у близнюків) – посваритись з одною означало обох зробити своїми ворогами, чого місцеві селяни та залізничники уникали.
Колгоспники та вільні трудові селяни говорили про сестер Берт, що вони «гуляки» і мало не блудниці, але насправді всі їхні амурні пригоди зводились до відвідин неохайних хат трактористів – оцих трударів – обвітрених, висушених спекою полів, мускулистих і вічно замащених мазутом чоловіків з грубими, мозолистими, але не брутальними руками після сільських свят, де люди ще знаходили радість в піснях після чарчини міцного кримського вина. Тому всі здивувались і чимало пліткували, коли Марта привела в дім юнака Марка Крепу. Він був високим, міцним, засмаглим, жилавим, з блискучими карими очима і білими як сніг зубами. Варто було подивись на нього, як він відповідав посмішкою чи дотепним жартом про Чапаєва. У бідних кримських селах, де важка каторжна праця, самогон і погане харчування швидко старіли чоловіків, він виглядав красенем. Він робив всю чоловічу роботу по дому: ремонтував дах, машини та водогін, доглядав сад і виноградник, годував кроликів, чавив з округлих ягід сусло для майбутнього темного вина. Марта дарувала йому сорочки, креми для гоління і дешевий одеколон «Саша», брала його з собою на сільські посиденьки, де будь-які залицяння були неможливі, а люди знаходили радість в поважних розмовах про господарку та в чарчині, що веселила і дарувала мудрість одночасно. Марія спочатку всюди бувала з ними, потім раптом поїхала до Феодосії, невідомо для чого, і привезла звідти якогось хлопця, але через кілька днів вигнала його з дому, мотивуючи це тим, що він не хоче вивчати марксизм-ленінізм. Марія стала понурою, сумною і всіх уникала. Вона закохалась в хлопця Марти. Всеньке селище Сім Колодязів, де вони тоді жили, довідалось про це раніше за них самих, і наперед зловтішалось очікуючи фіналу цієї драми, цього любовного трикутника, цього прихованого суперництва сестер.
Якось ввечері, повернувшись з далекого овечої кошари, куди вона відвозила сіль і сірники та забирала вовну, Марія побачила машину Марти, що стояла біля дому на битій дорозі. Сестра очікувала Марію на подвір’ї під деревом шовковиці за столом, вдягнена у святкове плаття. Марко приніс сестрам чаю в порцелянових китайських горнятках і цукерки «Ведмедики в лісі» на тарілочці. Марта сказала сестрі металевим голосом:
- Я їду в Керч на ринок продавати рибу. Одна. Марко лишається. Можеш розділити з ним ложе!
Голос звучав її переконливо, але лагідно і не передбачав заперечень. Марія застигла на місці кам’яною брилою, не знаючи що відповісти. А Марта навіть не подивившись на Марка – він був її власністю, розмовляючим знаряддям, сіла за кермо і поїхала повільно набираючи швидкість. З тої самої ночі сестри ділили його. Ніхто не знає, що там відбувалось в їхній невеликій хаті, на зсунутих докупи ліжках, яким було їх життя в цій гріховній спілці, у цьому розпусному тріо, що порушувало пуританські благопристойні звичаї селища Сім Колодязів, де ще пам’ятали суворий побут і мораль німецьких колоністів-лютеран. Все було затишно і спокійно кілька місяців, але довго отак тривати не могло. Вдома сестри навіть не називали ім’я Марка, але постійно шукали і знаходили причини для сварок. Якщо сварка була щодо торгівлі рибою чи вовною, справа була зовсім не в рибі чи вовні. Сестри підвищували голос, іноді кричали одна на одну. Вони почали ревнувати одна до одної. У ті часи, у степовому Криму жінки навіть не признавались собі, що чоловік може викликати у них якісь ще почуття, крім бажання володіти ним, а вони обидві закохались. І це їх принижувало до глибини душі.
Якось біля сільради Марію зустріла дружина агронома Лідія Дриніна і поздоровила її з коханцем, якого вона відбила в сестри. Тоді Марія так набила морду Лідії, що її важко було впізнати, ще й тягала її за волосся по пилюці сільської дороги. Ніхто не мав права насміхатися над жодною із сестер. Марко ділив ложе з кожною із сестер з якоюсь тваринною покірністю, хоча віддавав перевагу Марії, яка хоч і погодилась на це вавилонське дійство, але не сама придумала такий спосіб буття.
Одного разу Маркові наказали поставити табуретки під шовковицею, а самому йти собі відпочити, бо тут буде серйозна жіноча розмова. Марко дрімав собі в саду, споглядав високе південне небо, слухав як дзижчать південні бджоли (він завжди говорив «бджчоли» і вважав, що тільки оці комашки чогось варті, а все інше марнота, мріяв завести в степу пасіку) та співають несамовиті середземноморські цикади. Марка покликали, наказали йому покласти в мішок всі свої речі, включно з компасом і зламаним годинником, що подарував йому батько. Без будь-яких пояснень його посадовили до машини і вирушили. Поїхали шляхом довгим і понурим. Дорогою їм заважав шалений буревій, що налетів з моря – жорстоке сироко, особливо зле того року, тому до Феодосії вони приїхали під вечір. Там сестри продали Марка начальнику порту в рабство. Цей начальник порту носив білий кітель, вважав себе офіцером флоту, капітаном всіх кораблів, що кидають якір в бухті старої Кафи, часто говорив про «кодекс честі», колекціонував старовинні карти та портолани, курив гаванські сигари, пив виключно односолодове шотландське віскі (контрабандне), але до підлеглих ставився як до худоби і не цурався розпускати руки, кулаки мав важкі. Угоду уклали на місці, половину грошей Марта віддала сестрі. Марко почав працювати вантажником, носив мішки з цементом, ящики з цвяхами та арматуру. Як то кажуть тлумився, як відомий його тезка, пеклом. Жив у маленькій комірчині там же в порту.
Сестри Берт звільнившись з трясовини кохання (як їм здавалось), що тягнуло їх до погибелі, повернулись жити в селище Сім Колодязів життям жінок в оточенні жінок. Знову почали торгувати рибою та вовною, рити колодязі та могили, сваритися і пліткувати, пити кримську «мадеру» і грати в покер та преферанс. Може сестри і вірили в свій порятунок, але часто вирушали в поїздки вирішувати якісь невідкладні справи. Якось напередодні свята осіннього повного Місяця Марія сказала, що терміново їде в далеку кошару під горою Опук, бо там почався падіж овець. Марта вирушила до Феодосії і в порту біля комірчини, де жив Марко побачила малинову «Ниву» Марії. Там же Марта і сказала Марії:
- Так ми розіб’ємо свої автівки і спалимо море бензини. Нехай він живе в нас вдома і буде в нас під руками.
Поговоривши з начальником порту, зазирнувши в його ласі і хижі очі, кинули на стіл пачку імперських дерев’яний рублів і забрали Марка додому. Марко поїхав з Марією, а Марта тиснула на газ і не озиралась на них.
Все повернулось як то кажуть «на круги своя». Біда блукала поруч і дихала сестрам в душу. Сестри злились, але виливали свою ненависть на інших людей – на сумних і покірних степовиків, на собак, на сірих зайців і колючих їжаків. Літо підходило до своєї втоми буття, але спека тривала і виснажувала. Якось Марія в неділю рано повернулась додому, помітила, що Марта лагодить в дорогу машину. Побачивши Марію вона сказала:
- Сідай, нам потрібно відвести рибу на ринок в Карасу-Базар на продаж. Я вже завантажила. Легше їхати ввечері та вночі, коли прохолодніше.
Потрібно було їхати трасою, але Марта чомусь звернула на ґрунтові дороги, що вели до затоки Сиваш – до Гнилого моря. Коли впала на землю південна ніч, запахло сіллю та йодом перед ними постав Сиваш і його пустельний нудний до безнадійності берег. Марта кинула недопалок смердючої цигарки і мовила:
- Тепер за роботу, сестро! Нам потім допоможуть різні дрібні морські мешканці. Я сьогодні зарізала його і тіло поклала в багажник. Нехай тепер потоне в намулі Сивашу разом зі всіма своїми речами. Більше шкоди нам від нього не буде.
І сестри обійняли одна одну і подивились очима повними сліз. Тепер їх пов’язувало міцно ще одне: хлопець, якого вони розриваючи свої серця принесли в жертву, і спільний обов’язок – кинути його в безодню забуття.
ID:
1032424
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Міф
ТЕМАТИКА: Пародії та наслідування
дата надходження: 06.02.2025 00:36:11
© дата внесення змiн: 06.02.2025 00:36:11
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
цікава історія. хотілося хепі-енду, як у мелодрамах .щасти!
