Кусочок скла, якому вмілі руки
Придали форму кілька літ назад,
У ньому гранями покриті боки.
Це вже Кристал. І він не має вад.
Він симетричний, та якщо вглядітись,
То в нього безліч граней, а не шість.
А й справді, та куди їм дітись.
Їх безліч (математикам на злість).
Він і глибокий, і неправильний водночас.
Він викривляє все, що є за ним.
Він і комічні створює, і в той час
Немов страшні – пейзажі для картин.
Він безколірний, та якщо поглянеш
На нього ти із декількох боків,
Ти навіть невідомі барви знайдеш.
У ньому сотні різних кольорів.
Він досконалий, але все ж у нього
Одна є вада – він не знає слів.
Але, відкривши двері серця свого,
Побачиш, що сказати він хотів.
Він одинокий, але ця нестача
Лише доповнює у ньому ідеал.
Оригінальний, в нього дивна вдача.
Єдиний. Неповторний. Це – Кристал.
Якщо поглянути йому у центр точно,
То ніби дзеркало, розбите не друзки.
І аж торкатися стає до нього лячно:
А як поріжуть гострі часточки?
Кристал нагадує моє життя мені:
Хоч і надламане, але багатогранне;
Воно прозоре, та бувають дні,
Коли воно яскраве й різнобарвне.
Про нього можна без кінця писати,
Але йому не вистачає слів.
У ньому завжди посмішок багато,
Та інколи – нестримні ріки сліз.
Воно мистецьке й сповнене красою,
Воно бурхливе і завжди невтомне.
Воно розбите, але зібране вже мною.
Воно моє. Єдине. Неповторне.
