Велика кімната. Електричне світло м’яко й приємно лягає на очі. В мене гарний настрій. Буває, такий з’являється просто нізвідкіля. Так і зі мною в ту мить. Радію. А чому? Хтозна.
У кімнаті багато людей. Знайомі і незнайомі. Всі про щось говорять, всі збуджені.
Раптом тиша. Якась важка вона – тиша. Чути наполегливий жіночий голос. Що вона розказує? Про мене. Про моє життя. Минуле, теперішнє, майбутнє... Неважливо. Те, що я далі почула й побачила, назавжди врізалось в мою пам’ять, назавжди лягло мутним осадком. Назавжди залишиться зі мною...
Я вийду заміж за одного хлопця, бо покохаю так сильно, як не вбачалось мені навіть у рожевих мріях, на які тільки здатна моя самозакохана душа. Найсмішніше те, що цей, незнайомий мені хлопець, теж сидів тут, у цій тісній кімнаті. Мені стало ніяково. Я відчула, як спалахнуло пекучим вогнем моє обличчя. Я намагалася не те, що не дивитись, а навіть і не дихати, у той бік, де сидів він...
Величезний сірий будинок. Моторошно. Стіни здригаються луною крику, повного відчаю. Але не відкрита занедбаність, не пронизлива сирість, не чорний бруд вразив мене найбільше. А якесь невимовне горе, пекельне страждання, і сирість та, здавалось, була від солоних сліз... Я опинилася в цьому будинку, наче волелюбний звір у клітці, тендітна квітка в пустелі, віддана на розправу руйнівним вітрам...
Вирішується моя доля: заблукає вона чи то серед дітей-сиріт, загублених, похованих у цьому склепі живих, чи то серед дорослих, що гниють тисячами в камерах, для яких сморід смерті став повітрям, чотири бетонні стіни – домівкою, а сухі безбарвні очі сусіда – сонцем. Мені було років 17-18, тому мої кати вагаються: куди? Відправлено до сиріт.
Нас вели вузьким коридором. Напівтемним. З обох боків були камери, де за проржавілими гратами ледве ворушилось щось подібне до людей, ледве вгадувались живі істоти. Вони просовували руки крізь грати. Страшні руки. А очі... Господи, невже то людські очі?!
Ні, це не коридор. Це справжнє пекло.
Я побачила його. Немов струмінь току пройшов між нами. Мій майбутній чоловік теж сидів тут. У пеклі. Мабуть, з нещодавно, бо відчувалась ще хоч крапля сили, загартованості, надії. Ми дивились один одному у вічі. Ми зрозуміли один одного. То ось де зустрілись наші долі!
Серце не переставало скажено тремтіти від цієї зустрічі.
Нас – сиріт – вели далі. Ліфт. Величезний. Холодний. Темний. Мені настільки моторошно, що, здається, вмру через мить. Але як! Я ж уже в пеклі...
Ліфт зупинився раптово. Залізні подвійні грати замкнулись зі скреготом. Цей скрегіт, наче сміх. Сміх над дитячою безпорадністю.
Я притулилась до стіни, відчуваючи, що не в силах більше стояти. Різкий біль – моє серце стискається від жаху. Від жаху бути роздавленою в цій клітці. Інші кидаються до гратів. Інші божеволіють на моїх очах. Я затуляю вуха, тільки щоб не чути того ридання. Того нестерпного дитячого ридання.
Ні! Господи! Я хочу жити!
Проштовхуюсь до гратів. В якійсь несамовитій гарячці лягаю додолу і повзу, повзу поміж гратами. Відчуваю, як моє тіло здавлює, все пече... Збожеволіла від болю. Але я чи загину тут, чи видерусь на свободу!
Останній поштовх. Остання хвиля сили... І вирішиться все: життя чи смерть.
Я обрала життя.
Лежу на підлозі. Безтямно. Безсило. Від її льодяного доторку не відчуваю свого тіла. Нарешті піднялась. Хитаюсь, мов п’яна. Вдих. Важкий вдих. І це отруєне повітря здалось мені таким чистим, таким... вільним! Слабкий крок вперед. Ще один. Ще... Бігу. В нікуди. Лечу. У прірву.
Нас залишилось небагато. Десь дванадцятеро. Сирітський притулок. Притулок викинутих на смерть. Інших в’язнів нема. Кажуть – вивезли. Думаю – знищили.
Будинок став зовсім пустий, німий. Вогненне пекло страждань перетворилось на глуху безодню. На замерзлий цвинтар живих мерців.
З нами залишилося ще декілька наглядачів. Пам’ятаю, була серед них одна жінка... Світла-пресвітла. Волосся золотисто-руде, очі вицвіло-блакитні і повні забороненого співчуття...
Не знаю скільки часу минуло. Все, як у тумані. Важке марево спустилося до нашої оселі, сумної, де самотність луною відбивається від стін, де кожен чужий один одному. І водночас ми всі були пов’язані найміцнішими путами – путами закинутих на край землі, де ніхто не бачить, не чує, не знає... Я нічого не відчувала. Байдуже до всього. І насамперед – до себе. Тільки ось, пам’ятаю, якась туга скніла під серцем, невгасимий крихітний вогник надії. Моє обіцяне велике кохання... Мій майбутній чоловік. Де він? Чи живий? Чи згадує про мене?
Не витримала. Не витримала невідомості. Запитала про нього в отієї, світлій-пресвітлій, що так старанно берегла моє жалке існування... Тіло судорожно тремтіло. Її відповідь чи оживить мене, чи вб’є.
“Він жив. І він скоро з’явиться тут. Серед притулку знедолених.” Ці слова повторювала щодня і щоночі. Як святу молитву, як останню заповідь.
Я вже декілька днів лежу майже нерухомо. Здається, вічність минула. Здається, вивчила напам’ять усю карту тріщинок на стелі. Чекаю. Чекаю. Чекаю.
Нарешті двері заскреготіли. Мимоволі згадався той ліфт... А сама до болю напружую очі. Вдивляюсь. Який уже раз моє життя проходить по тонкому гострому лезу, коли від наступної миті залежить усе!
Увійшов... мій янгол-охоронець, моє майбутнє, моя надія. Це був він.
Прокинулась.
2005 р.
ID:
190065
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.05.2010 11:08:43
© дата внесення змiн: 17.05.2010 11:08:43
автор: Ева Данилова
Вкажіть причину вашої скарги
|
