Лежу прикутий до постелі,
Давно вже спить пансіонат.
Шикую там, на білій стелі
Рядки віршів, як стрій солдат.
Нехай пошле Господь терпіння,
І сили творчого горіння,
Та слово гостре, як булат.
А ніч безмежна, ніби море,
Так неспокійно на душі,
І щоб залить пекуче горе,
Складаю подумки вірші.
Тоді у пам'яті зринають,
Пласти життя перевертають
Думок сталеві лемеші.
Тому згадались дні далекі
І хата батьківська стара.
На ній було гніздо лелеки,
А там - цибата дітвора.
Мені ще довго буде сниться
Щемливих спогадів криниця -
Дитинства бідного пора.
Який прекрасний світ широкий:
І перша зустріч навесні,
І золоті студентські роки -
Щасливі молодості дні!
Аж ось і скроні посивіли,
Літа, як птиці, пролетіли,
Немов приснилися мені.
Як часто дивна ностальгія
До нас підкрадеться і вмить
Болючі спогади навіє,
І серце тихо защемить
За тим, що вже відгомоніло,
Що відцвіло та відболіло...
Якби це знову пережить!
03.09.05.
Вибачте, Миколо, що раніше не знайшов часу, щоб заглянути на вашу сторінку. Я в захопленні від вашого вірша, від сили духу, від життєвої мудрості, від володіння рідною мовою. Те, що мені прийшлось пережити, мені здається мильною бульбашкою в порівнянні з тими випробуваннями, якими вас нагородила доля. Та не втрачайте оптимізму, творіть, блукайте своїми віршами по гамірливих вулицях молодості, перебирайте нелегке минуле, зазирайте в майюуття.
Де вже рукою не дістану -
Нехай сягне могутній дух!
Микола Верещака відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00