Коли зима настане, візьми мене за руку,
І тихо підкажи, к чорту пославши муку:
"А пекло не далеко, а ми кохання вбили..."
І я лише пробачу, щоб амурки не нили.
Переверну могилу й розрию мертву квітку,
Та потягну з собою життя одну ще вітку!
Між іншим, все терпіння, не з срібла і не з злата:
Озон колись урветься і буде брато-мата...
Зустрінемося в пеклі, мій переможний друже!
Як віднесе у віки, склеївши повіки...
Я розтерзаю фатум! Примушу її здатись!
А ти собі, обманом, будеш в жмурки гратись...
Перепелине серце тримай в руках своїх,
Не зміг ти покохати, не соромно й вбивати...
А перепілка здохла, не перемігши долю,
Не знайшла спокою, не вдихнула волі...
Я посилаю вгору глухий сигнал тривоги!
І все собі ще марю... життя ж втрачає змоги...