1. Троянди кліпали віями, відверто заграючи зі світом. Відчинивши двері квартири, ти одразу поклала їх до вази з водою, щоб вони навіть і не подумали зів’яти.
А квіти тільки й починали буяти по-справжньому, вихвалятися власною неповторністю і зазирати в очі красі світу. Це був лише початок…
Скинула верхній одяг, увімкнула музику на всю гучність: посторонні звуки навіть не мали шансу бути почутими, кружляла у якомусь шаленому танкові, як муза для Аполлона, падала на ліжко, переводила дихання, заплющувала очі, розмальовувала світ/себе щастям, просто кричала, тупотіла ногами – літала, що ще сказати. Почала забувати про серйозний вираз обличчя: постійно посміхалася, зникала у вимірі забуття. Розчинялася, забувши про людей, світ, сльози.
Просто кричала
від радості!
2. Троянди кліпали віями спокійно і легко, посміхаючись світові.
Відчинивши двері, ти перш за все глипнула на них і душа налилась карамеллю. Чи зникла, поступившись місцем ніжності й безмежності. Усе навколо здавалося настільки прекрасним, що абсурдом була б відсутність поцілунків з радістю.
Ти цілувала кожну іграшку, лагідно обіймаючи, і звідкись знала: попереду світло.
Слухала джаз-блюз, зливалася з музикою. Якось легко всередині. Усе твоє: це небо, сонце, місто.
Просто світилася
від ніжності.
3. Троянди кліпали віями в’яло і стомлено.
Ти, зайшовши до квартири, спочатку пішла до кухні. Зробила капучино, а потім увійшла до кімнати.
Один пелюсток упав, а на інших почали з’являтися перші сліди зівʼядання.
Ти ледь чутно зітхнула, втомлено посміхнулася. Лягла на ліжко і подумала, як легко дихати. Упустила повітря в кімнату.
Просто дихала на повні груди
від волі.
4. Троянди вже не кліпали віями, бо заплющили їх.
Ти, зайшовши до кімнати, спочатку повечеряла, приймала душ, доки не втомилася з’ясовувати, де вода, а де сльози.
Заспокоїлась, пішла до кімнати. Троянди вже здебільшого або зовсім зів’яли, або опали. І лиш де-не-де було помітно, що вони ще живі.
Ти байдужо лягла, порожньо глянула на небо, сонце за вікном. Якось іронічно посміхнулася чи то до себе, чи людей за холодними стінами. Плакала – сміялася у відчаї. Засинала – раптово пробуджувалася. І чи не все рівно тепер, що там, попереду. Навіщо йти до нічого?
Просто існувала
збайдужіло.
5. Троянди вже не кліпали віями, бо втратили їх зовсім.
Ти, зайшовши до квартири, весь час провела на балконі, бʼючись у дикій ненависті до всього світу. Готовність руйнувати і знищувати зашкалювала.
Била двері, стіни, вікна ногами. Руками. Деколи головою.
Десь підранок пішла до ліжка, геть виснажившись. І тільки глипнула на троянди – всі почорнілі пелюстки лежали на столі, залишилися лише голі колючі ніжки у вазі.
Занурилася у подушку.
Просто задихалася
від ненависті.
6. Троянд уже не було.
Ти, зайшовши до квартири, одразу, але якось спокійно ввійшла до кімнати.
Колючі стебельця викинула у смітник. Стало легше. Пелюстки спалила і розвіяла всюди, де бувала найчастіше.
Увімкнула улюблену музику, пила зелений чай і почала писати, чого вже давно не робила.
Перше, що з’явилося на папері: «Троянди рано чи пізно в’януть, душа ж повинна цвісти завжди».
Саме так літери стають ідеями.
Ви непогано передали стан душі Вашої ліричної героїні. І знайшли вдале закінчення. Хоча воно могло бути будь-яким (в залежності від думок автора), але це справді оптимістичне. А отже в світ понесе і віру, і надію, і впевненість, що життя продовжується, і за темною смугою обов'язково буде світла...
Діана Буцко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
закінчення - вияв мого світосприйняття. вірю у світло попереду і в людях.
дякую за візит)
Історія пересічна, але неординарно і цікаво викладена, за що і ціниться талант митця))
А щодо Вас, чомусь так і подумав, що тут вкладені власні переживання) Це помітно трохи
Бажаю Вам поменше падінь і побільше троянд у житті!!
Діана Буцко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
це не падіння, а швидше злет, попри все...
дозвольте поцікавитись, у чому помітне відображення власні переживання?
Неперевершено!! Не знаю як це описати, але як на мене тут коментарі зайві особливо. ПРосто скажу, що це фантастично!!!
Хотілося би дізнатися - це реальна історія з Вашого життя?
Діана Буцко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мені здається, історія дуже пересічна: спочатку втрачаємо голову, потім затишок, а далі просто вважаємо це рутиною...
це ще одна історія з мого життя: і літала, і падала, але любов не повинна залишати руїни.
саме так воно і є))))
