Із тихої мрійливої заплави
Ми вийшли в море білим пароплавом.
Був штиль. І вмить -- вже хвиля хвилю боре!
Вжахнулась я: яке зрадливе море.
Ми йшли через пустелю караваном.
Йшли, наче мертвим Тихим океаном.
Враз – звихрило! Січе піщане мливо:
Не вір пустелі, бо й вона зрадлива.
Я знала жінку – що то за краса!
Гінка, тендітна, аж до п’ят коса.
Минув якийсь десяток літ – і диво:
Де ж та краса? – Нема. Й краса зрадлива.
…З тобою стрілись ми – був місяць лютий.
(Мені тебе до віку не забути).
Невдовзі став ти іншій чоловіком –
І ти зрадливий. Як усе Велике.