8.
У підземному кафе було людно. Але нам пощастило знайти вільний столик. Офіціант приніс якісь тістечка та фруктову воду і безшумно зник, пересуваючись ніби повітрям.
– Слухай, ти наче з місяця упав, – перебив мене Михайло, – Вона нікому б і не натякнула, що в неї піонери хрестяться…
– Розумієш, – чухаю потилицю, – коли б я опирався до кінця, то невідомо, чим би це закінчилося… Ясна річ, за межі класу справа б не вийшла. Але мені від того легше б не стало.
Товариш гучно чмихнув.
– Треба було вимагати зустрічі з директором, – сказав по хвилі, – Вона б одразу позадкувала…
– Та ну, – посміхаюся, – про таке зухвальство я не міг і подумати… Степаниду Іванівну я вважав надзвичайно авторитетною людиною. Я все робив за її вказівками… Вона була моїм духовним провідником.
– Що? – закричав товариш, – Оце номер! Тримайте мене, бо впаду!
– Посиди сам з вихователькою в чотирьох стінах, – кажу весело, – Почнеш молитися на неї…
– Знаєш, я про це тільки й мрію, – іронізує Михайло, показуючи язика.
– Ти не розумієш, – гукаю крізь сміх, – Вона не заспокоїться, доки не зламає тобі хребет…
– Нічого, – продовжує студент, – Я теж кілька прийомів знаю. Хук зліва, хук справа… І кидок через плече.
– Зараз, – відповідаю, запихаючись тістечком, – У неї проти тебе буде стільки засобів, що тільки дивись! До бійки навіть не дійде!… Вона легко перетворить на пекло твоє навчання в інтернаті. Вона зможе отруїти тобі навіть подальше життя.
Мишко засміявся:
– Яким чином? Зачарує, напевно… Зробить з мене дерево – клен або тополю…
– А про товстий зошит забув? – питаю весело, – Варто лише забажати – і отримаєш таку характеристику, такі папери, що від тебе усі коні тікатимуть.
Товариш ковтнув води:
– Послухай, про людей таке написано – просто жах! І нічого: живуть собі, їдять, п’ють, займають високі посади… Я знаю одного бізнесмена – його б ніколи в почесні піонери не прийняли…
– Знайшов, з ким порівняти! – кажу весело, – Принаймні, його особова справа не схожа на медичну картку!
– Поспішаєш із висновками, – відповідає Михайло, – Діагноз йому вже давно поставили...
І ми зареготали, мов давні приятелі, які помирилися після маленької суперечки. А помітивши, що посуд на столі порожній, замовили ще тістечок та фруктової води і продовжили розмову…
Тепер – року 98-го, – сидячи у підземному кафе, я розумів: Михайло має рацію, і його жарти є дуже доречними. Степанида Іванівна завжди перебільшувала своє значення. І мій страх перед нею неможливо виправдати.
Але в інтернаті я менше всього думав про опір… Ще й тому, що сподівався отримати щонайбільшу кількість “правильних” документів, серед яких обов’язково мала опинитися характеристика, написана Степанидою Іванівною. Ці папери були моїм єдиним шансом на нормальне життя поряд зі звичайними людьми – я мріяв вступити до інституту, а потім влаштуватися на роботу…
Вихованцям інтернату давали мало інформації про ставлення суспільства до інвалідів. Вихователька іноді казала, що “дехто” нас не сприймає, – тому й треба добре вчитися, щоб потім вразити оточуючих своїми знаннями. Та я розумів: усе набагато гірше. Мій досвід спілкування із зовнішнім світом був переважно негативним. Моїми уявленнями про фізику чи історію ніхто не цікавився – люди не могли повірити, що я взагалі щось вивчаю. Отже, хороші випускні документи були мені вкрай потрібні. І я старанно уникав конфліктів не лише зі Степанидою Іванівною, а й з іншими працівниками школи-інтернату.
Але, навіть отримаши бажані аркуші, мені не вдалося переломити ситуацію.
І пересічних громадян ще можна вибачити. Випадково зустрівши інваліда, який незвично виглядає, вони переживають шок і далі вже не можуть думати про щось хороше. Безглузді жалощі або сміх та глузування – це все, на що здатна більшість співвітчизників.
Лише збагнути так званих спеціалістів мені дуже складно…
Хоч, здавалося б, я мав сподіватися на їхню допомогу чи, принаймні, на сприяння. Якщо вже хтось вважає себе знавцем людських душ та життєвих шляхів, то чому б не підказати “хворому хлопцеві”, куди йти? Не можна ж опускати шлагбаум і байдуже позіхати…
Маю на увазі лікарів, від яких залежало моє майбутнє.
Коли я прийшов до районної поліклініки, щоб узяти дозвіл на вступ до інституту, на мене поглянули такими очима, ніби побачили інопланетянина. “Чому? – запитає хтось, – У чому справа?” А у тому, що різні медики по-різному тлумачили мій діагноз. В інтернаті казали: “Нічого! Усе залежить від тебе! Захочеш – навіть космонавтом станеш!” Світила в поліклініці стверджували, що я розумово відсталий і що мені треба сидіти під постійним наглядом. От тільки не уточнювали, в якій установі. І не обіцяли, що особисто за мною наглядатимуть…
Я намагався спростувати домисли. Я поривався показати документи. Але у відповідь чув лише нервові зітхання…
Розмова тривала десь із пів-години. Лікарі геть забули про професійну етику. І я почув про себе ще багато цікавого – мов незграбний перехожий від базарних баб. Зокрема, мене називали “клієнтом”. Мені говорили: “ти не усвідомлюєш, куди зібрався”. Мене запитували, “де твій опікун чи той, з ким ти живеш?”… А потім мене узяли та й відфутболили: дали направлення до психо-неврологічного диспансеру.
– Якщо там дозволять, – проспівала завідувачка відділенням, – то ми не заперечимо й поготів.
Звичайно, вона сміялася просто в обличчя. Вона знала, що “клієнт” зараз піде і назад зі своєю “божевільною” ідеєю не повернеться.
У мене вибору не було жодного. Довелося вирушати за адресою. Хоч розумів, що ловити там нічого. Адже п’ять років тому мене поставили на облік у психіатра...
Багато читачів вважають роман Ф. Кафки “Процес” вигадкою або філософським узагальненням: суд виносить вирок, але матеріали справи залишаються невідомими, і в чому полягає злочин підсудного – не розкривається. Я ж на власному досвіді переконався, що події, змальовані письменником, цілком можуть бути реальними. Щоб стати винним – не обов’язково чинити злочини. Іноді щоб стати винним – треба просто народитися…
Я був зразковим школярем. Моє фото висіло на дошці пошани. Я добре поводився, добре навчався, грав у шахи, любив читати книжки, нікого без вказівок не займав і нічого зайвого не чіпав. І раптом – я потрапив на олівець до психіатра. Раптом виявилося, що я начебто несповна розуму.
Звичайно, це викликало подив та обурення. Виникла купа запитань: чому облік? на якій підставі? хто взагалі проводив медогляд?… А найголовніше, з’явилося відчуття, що наді мною познущалися. І познущалися ще гірше, ніж на вулиці… Виглядало, ніби ошатний незнайомець у білому халаті прочинив двері з кабінету, зиркнув у мій бік і замість слів підтримки вимовив: “Старайся, не старайся – ти ніколи не станеш людиною…”
Лікарі в інтернаті заявили, що диспансер – це “контора із заморочками”. Там нікому й нічого не можна довести. Там щороку – з доброго дива! – ставлять на облік наших вихованців і потім чіпляються за них, мов потопаючі за соломинку.
Мої батьки кілька разів намагалися вияснити, яку нову хворобу знайшов у мене психіатр. І постійно отримували незбагнені відповіді: “Це не ваша справа!” Або “Вас це не стосується!” Хоч, здавалося б, найближчим родичам мали повідомити, від чого мене, можливо, треба рятувати.
Я підозрював, що став жертвою жахливої безвідповідальності. Я здогадувався, що насправді усе дуже просто. Одного разу, коли ми з мамою приїхали за банальною довідкою, дільничий психіатр звернув увагу на мій зовнішній вигляд, а також, напевно, почув мій сміх. Потім він дізнався, що навчаюся я у спецінтернаті… Ось, власне, і все. Проводити якісь глибокі дослідження, якось розбиратися в діагнозі та в особливостях мого стану психіатр не схотів. Те, чого не вистачало, він спокійно домислив. Для годиться ще потеревенив зі мною двадцять хвилин про погоду та про спорт і – завів теку чи товстий зошит. Словом, додав на фюзеляжі чергову зірочку.
Про мою долю цей “спеціаліст” не думав ані хвилини… Та й хто зважає на людину, яку виштовхують з автобусу? Пасажири в салоні байдуже їдуть далі, не запам’ятовуючи облич і не прислухаючись до лементу на зупинці.
Я не цікавив психіатра як особистість. Мої бажання він, напевно, зводив до найпростіших інстинктів. Йому й у страшному сні не привиджувалося, що невдовзі я захочу вступити до інституту.
Але найкумеднішим було те, що і як хворий я виявився, по суті, нікому не потрібний. Протягом п’яти років до “контори” мене жодного разу не викликали і ніяких процедур зі мною не проводили. Про облік психіатр згадував лише тоді, коли мої батьки приходили лаятися.
Про облік він, ясна річ, згадав і тепер – щойно ми зустрілися…
На перший погляд, мати картку в психо-неврологічному диспансері – це не більше, ніж формальність. За тобою ніхто не стежить. Чи гаруєш, чи байдикуєш – психіатрам байдуже. Хочеш – їдь до іншої країни, хочеш – розмовляй з потойбічними силами. Хочеш – стрибай з мосту, тебе не зупинять. Є тільки один нюанс: якщо причвалаєш за якимось дозволом – тобі обов’язково відмовлять. Адже ти – на обліку…
Я закликав до людяності. Я пояснював лікарю, що не вступивши до інституту і не отримавши фах, мені буде складно знайти роботу – працювати ж вантажником або прибиральником я не зможу через слабкість м’язів. І кому від того стане краще? На чиєму обличчі з’явиться радісна посмішка?
Здавалося б, настав час пофілософствувати протилежній стороні. Мій опонент у білому халаті мав би хоч якось обґрунтувати свою позицію. Облік – це, звичайно, чудово. Але на хліб його не намажеш. І в магазині ним не розрахуєшся.
“Дурень думкою багатіє!” – стверджує народна мудрість. Так і я багатів, гадаючи, що хтось буде переді мною розпинатися. Психіатр не бажав спілкуватися з відвідувачами, а тим більше з “клієнтами”. Він помітно нервував. І, напевно, запитував себе: “Чому під кінець зміни приходять різні …?”
Я стояв біля столу і дивувався: як же треба ненавидіти свою професію, щоб за п’ять років не розібратися в ситуації – ба навіть спроб таких не зробити! Можна було б провести, врешті-решт, медогляд. Можна було б призначити додаткові експертизи. Можна було б документи з інтернату попросити. Можна було б і самому до інтернату завітати – якщо вже не ймеш віри мені або моїм батькам… Так ні – він просидів увесь час у кабінеті, мов на іншій планеті, нічого не чуючи і нічого не знаючи!…
– Я вже маю йти, бо на мене чекають, – пробурмотів лікар, щоб нарешті покласти край моїм змаганням, – Жодних дозволів ми не видаємо… У нас немає навіть бланків…
– То зробіть якусь виписку з історії хвороби, – підказую вихід, – Ну, щоб показати у поліклініці…
– Це неможливо, – пролунала відповідь, – Нам заборонено розголошувати інформацію… Про пацієнтів… Спочатку повинен надійти офіційний запит.
І тут я почав сміятися. Стриматися було несила. Хотілося запитати: “Лікарю, коли Ви вже мене вилікуєте? Покращення мого стану Ви хоч у перспективі бачите?”… І досі жалкую, що промовчав, а точніше – прореготав. Тож можу лише здогадуватися, як би відреагував психіатр. Напевно, він би заявив, що час мого одужання – це державна таємниця, про яку знають лише кілька осіб у міністерстві…
Отже, я не отримав ані дозволу на навчання, ані найменших відомостей про себе. Хотів ще поїхати за “офіційним запитом”, але не поїхав: не міг второпати, звідки він має надійти до диспансеру – з поліклініки чи, може, з інституту? Та й сенсу не було жодного: на дільничого психіатра нічого б не вплинуло. Хоч по-справжньому ми з ним ніколи не розмовляли, він не вбачав у цьому великої проблеми і спокійнісінько вважав мене “неадекватним”…
Я пропонував йому документи з інтернату – їх там наскладали цілу купу. Зокрема, я привіз висновки головного лікаря, в яких було зазначено: “інтелект – норма”. Я мав атестат зрілості з двома четвірками, а також довідку, що моє навчання здійснювалося за загальноосвітньою програмою. Знайшлася, ясна річ, і добра характеристика від Степаниди Іванівни… Але психіатра це не зацікавило. Мої папери він не взяв навіть до рук…
ID:
297953
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.12.2011 10:12:04
© дата внесення змiн: 05.12.2011 10:12:04
автор: gudzyk
Вкажіть причину вашої скарги
|
