Були часи, коли самотні спалахи агоній
У суміші із, наче, алкогольних переваг,
Кидала трохи ясності на осовілі скроні,
Що очманіли від критичності нудних ватаг.
Були часи, коли обвітрені спочином
Ножі сталеві врізались у ніжний спів.
Тоді умерло все. Безароматним чином.
До відліку лишалось кілька днів.
Були години… Та вже десь розбили
Об стіни ілюзації пекельних пірамід.
А там не скажуть: чи ходили
Мандрівники блаженства на той світ.
Будуть ще часи, може і години.
Може і агонію закида̀ють в спину…