(Інтерпретація вірша Тараса Шевченка
«Не для людей тієї слави…»)
Не без люду і без сліду
Може щось блукає світом,
Те, що виховав ти сам,
Що хотів, щоб бу̀ло «там»,
Що назвав Тарас дитятком,
Що живе разо̀м із татком.
Не один – їх ціла купка.
Гріються десь біля грубки.
Хто малий, а хто величний;
Хтось легкий, а хтось незвичний.
Всі найкращі. Всі чудові.
І для татка «замурзо̀ві».
Не сидять вони на місці.
Радістю блукають нишці.
І додому легко вертаються.
Собою малі ще гучно пишаються.
А коли дітки вертаються тихо,
Щасливі, щебечуть, як наче без лиха.
Татку радіють душу легенько.
Йому добре. І маленьким.
Він Бога щиро благає,
Крім них нічого не має,
Щоб не приспали злії чари,
Не створили в «яничари».
Будуть жити. Це довгенько.
Ще плекатиме їх ненька.
Ти ж їх, тату, не прокля̀неш?
Лагідно на них поглянеш,
Похитаєш не зимою,
І не сива – головою.
Мати скаже жартома:
«Краще не родились».
Крадькома…
Дівчина гарна й мила
Скаже: «Я їх полюбила…»
----------------------------------
Пробачте, шановний Тарасе,
Що Ваше творіння інакше прикрасив.
Але і погодьтесь – для тисяч поетів
Щире творіння, як сяяння злетів
Варте не менше. І Ваші слова
Для мо̀їх натхненностей теж ожива!
Дякую! 
