Тиша останнім часом розтовстішала, і настільки, що зовсім не вмішається на моїй стелі, тому вже частину себе повісила в сусідній кімнаті… Там спить моя мати, але мої CD-диски виганяють матір в залу… Тому і Тиша виперла свої важкі боки у майже вільну кімнату… А мені важко дихати, бо вона давить так, що все болить, збиває дух, від нестачі повітря калатає серце, і вночі, та ж таки Тиша, облизує мені очі, і повіки стають солоними і мокрими…
Вона товстішє тому, що повітря у мене забрало не тільки кисень, а і взагалі – я навіть не чую його голос, шелест вітру. Я люблю повітря. Люблю ним дихати. Я пишу ці рядки тільки завдяки повітрю… Ну і гранітному хлібу, що покоління науковців нам пече. Повітря… В тобі є кисень, призначений лише для мене… Його завжди хочеться більше, і більше. Багато хто боїться вдихнути його – чистого і свіжого. Так, він спалить ваші легені… А я так хочу згоріти від кисню!
Хай буде один вдих – глибокий, на всі легені, до кінця.
Так, болючий… Але справжній, справжній до смерті.
Де ти, моє повітря?
Я сумую…
Сумую за тобою…
Мені не вистачає твого кисню…
