...Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене...
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
В.Симоненко
Не суди ти мене за минуле,
За неправду мене не карай!
Що ти знаєш про те, що заснуло?
Що відомо тобі про відчай?
Що ти бачиш он там, за вербою,
На погості розшарпаних мрій?
Чи було щось подібне з тобою?..
Ти мене до кінця зрозумій!
Що захочеш зробити – недоля,
Куди погляд не кинеш – стіна...
Та неправда – лиш краплі від болю.
Чи наруга над дійсним вона?..
Ображатись на мене не треба,
І презирством вбивати не смій:
Я – мов пташка у клітці, без неба,
Де лиш смуток нестрачений мій.
І тепер, коли душі розкуті
В нас коханням розквітлим, радій!
Не дозволь мені вічно заснути,
Не лишай нас останніх надій!
Моє серце вже рветься до бою
З лицедійством, брутальністю, злом...
Дай же крила мені, щоб з тобою
Всі негоди здолати разом!
Це добре, коли серце рветься до бою, ще ц з брутальністю і злом
Можна собі уявити, на що те серце спроможне в такі моменти та й не тільки серце
Гарний вірш, друже Гарний!
та й не тільки серце 
Гарний! 
Я щиро вдячний за увагу до моїх віршів
Дякую, Оленко! 
Щиро, гарно, пісенно... 
