Вечірнім парком, взявшись за руки, гуляє пара, років 45ти.. Звільнені від буденності, обіймаються, сміються...Перехожі помічають - коханці. Бо не можуть чоловік з дружиною так безтурботно і закохано воркотати... І вони праві.
Обох вдома чекає сім"я. Але от у кожного інша.
Попрощавшись в закутку, розійшлись в різні сторони.
Жінка відкриває двері квартири, їй назустріч біжить з ростягнутими рученятами донечка. Старший син в сусідній кімнаті готується до екзамену, скоро вступати до університету. Чоловік сьогодні прийшов раніше з роботи. Скучив.
Сімейний затишок. Тільки їй не зовсім комфортно. Прийшла смс від коханця: пора вирішувати. Завтра або ніколи. Їй ніяково.
Як вона може залишити своїх дітей без матері? Як вона може зіпсувати їм дитинство, позбавити їх повноцінної сім"ї заради себе? Хіба не егоїстично?
А душа болить.Бо надто вже важко стільки років стримувати емоції і біль від того, що вона не може бути разом з коханим..
Так вийшо. І останні роки життя у шлюбі її серце належить іншому. Суцільні вагання. Приховані сльози.
ВІН стільки раз пропонував кинути все і втекти з ним на край світу. ВІН, той, кому належить її серце і душа, ким вона дихає.
І, здається, без нього не зможе....
А завтра, при її відмові, вони порвуть усілякі зв"язки..
.....
Вечірній парк. Самотній чоловік блукає алеями. У її квартирі горить світло. Там сімейна вечеря.
