Могили сивої журби
Спочили в славі та зажурі,
З часів козацької доби
У небо дивляться понурі.
Їм свіжий вітер гомонить,
Спадають зорі золотаві,
Злітають в сяючу блакить
Натхненні жайвора октави.
Здригнеться серце – степ мовчить,
Мовчать зажурені могили
І тільки вітер гомонить,
Де дощ кістки знаходить білі.
І ти спинись, спинись на мить,
Тут наша слава спочиває,
Схилилась сяюча блакить,
Журливо дощик накрапає.
Вклонися їм крізь плин віків,
Поміж степів безкрайніх, диких,
Згадай про славних козаків,
Згадай про прадідів великих.