Молюся, синє Небо, прихились.
Втомилися слова у підземеллі.
Пробач мені, що думкою колись
втопила світло в темній акварелі…
Шовкова сукня вечора. Гроза.
І блискавка стрілою золотиться.
Спекотно так, що зорі допізна
шукатимуть, де місячна криниця.
Вплела у коси стрічку лепеха,
вилискують порічкові рубіни.
Небесні струни вітер колиха...
Торкаюся нахиленої сині...
Натали - кудесница. Умеете же "раскрасить радугой мечты серое небо повседневности". Какая тонкая организация души, не запятнанная грязью. Когда я читаю Ваши стихи, то перестаю сомневаться в том, что у нашей страны есть будущее.
Окрилена відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибо за Ваше восприятие меня и за то, что Ви есть
Мені здається, що саме у цьому творі вирізняється притаманний саме Вам стиль, насичений кольором, запахом, невловимим зв`язком навколишнього з внутрішнім. Молодчина.
Окрилена відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую, Мольфаре! Ваше Слово дуже важливе! Небо через свою далеч і висоту здається недосяжним, але думка про нього розтоплює цю відстань і відчуття обіймів заспокоює втомлену душу