Чи знаєш Ти,
що ліками намарно
загоювала рани самоти?
І жодна думка
не пройшла безкарно,
глибоко удалося прорости.
Вужами горло
ніжність обвивала
і полотніли руки
без тепла,
луною затихала
на вокзалах,
але надія жевріла….
Була мені за друга,
ворога і брата,
штовхала і благала:
«Зупинись!»
Водночас народитись
і вмирати,
вростати в землю,
рватися увись
хотілося мені…
Перелистати –
щоденники несказаних
«люблю».
Чи знаєш Ти,
що наче страти
боялася холодного жалЮ?
Тебе шукала
в кожній порі року,
назвала осінь
іменем Твоїм…
Отак би зупинити Світлооку
і не торкатися ніколи зим…
Водночас народитись і вмирати,
вростати в землю,
рватися увись -
живий, дихає стривожено і... так ніби все-таки обрав "вирватись у вись" - і вирвався - вірш Ваш... дуже... і ритм, і почуття, і внутрішня емоційна напруга, сила, скажімо так, і слова... і форма...))) класно...
Окрилена відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Справді вирвався, ніби з рук пташка, рідко так буває... Дякую Вам, пані Валю
Хотіла зобразити метафору емоційності
Завжди рада Вам 
