Автор: Мирослава САВЕЛІЙ
Сірі будні сиплять теплом хризантем,
Осінню сагу про несказану мить.
Пишемо з долею свій ми тандем,
І Шекспіра цитуємо: «Буть чи не буть?...»
Шукачі правди ми безіменної нотки,
Пакуємо вкотре ми свій чемодан.
Летимо до небес, у нові висоти,
Нас несе в піднебесся надій аероплан.
Долаємо страх забуття і розбитого
Щастя ненаповнені вінці.
Важко, буть першопрохідцем незвіданого,
Щоб пожинати плоди у кінці?
Вирjстає любов із попелу, з пороху,
З нівідкіль, з простоти, із буття.
Боїмося гучних слів, розголосу,
І тікаємо в далечінь життя.
Людям віриш – розчаровують,
Душу рвуть на куски, жартома.
Вони нас не заслуговують,
Ні, ми – не пік гірського хребта.
Проста, смертна людина, що живе
І надіється, що доля крил не обпалить її.
Мріє, вірить, відкриває нове,
Із колін піднімається, попри грозу й буревії.
Зрозумій і пробач, не свари, не свари…
Прочитай і спасибі й на цьому тобі.
Відпиши, якщо час дозволяє та йди,
А захочеш залиш, спогад цей у душі.
Просто вірш, просто сповідь життя,
І очищення матриці суті.
Бо назад вже нема, вже нема вороття,
Лист відправлено. Так вже й бути.
