* Про Лесю. Нашу Лесю Українку.
Життя…Це не іграшка. Воно здатне на все, але ти? Чи здатен ти перемогти все заради життя? Надія, воля, сила, жага, любов, мрії…Знайомі для всіх слова, правда? Звичайно, правда, адже саме це часто допомагає нам, веде нас по необережній нитці життя…
* * *
Її доля обірвалась черствою і німою прірвою. Невже це прості слова? А тільки вдуматись у них, і кожен згадає холодний момент своєї історії. Той, який вражає своєю болючістю. У цієї ж дівчини прірва пронизала усе життя гіркою правдою.
Так. Пронизала. Ї від тієї правди неможливо було позбутись. Не вмирай! Плаче… Не вмирай! Знайди свого птаха! Який кружлятиме над тобою і даруватиме з кожним кроком надію. Нову і нову, нову і знову нову…У неї немає часу на поразку. Для неї важливий кожний шанс.
З нею був ангел. Він охороняв її трепетну душу, що кожної миті знаходилась на краю крихкого обриву. Він і був тим птахом! Вона жила. Жила і вірила у найкращу правду життя. І, коли сумніви мучили її серце, бралась за перо - свою мрію. Тендітна постать, яка жила, борючись, яка жила волею і силою. Жадаючи добра та миру, все навкруги зливалось у її єдину весну.
Затиснути біль, рвучись до неба! Рвучись туди, туди, де немає гіркоти! Солона сльоза, що протирає ніжний рум'янець. Рука, що не дає вилитись почуттям на папір. Не дає линути до бажаного світу. Вона боролась так, що забувала про сіре почуття над собою. Вона проривалась крізь нього та жила, намагаючись радіти.
В її рядках море солоних сліз, долина запашного цвіту, сила вершин патріотизму. В її рядках злітає птах крізь величезне вікно, а там видно перші квіти мрійливої весни…Жила, рятуючись. Поривалась крикливим і водночас тихим вітром через усе, що душило її.
Падала бідною пташиною на руки рідних і підривалась, не бажаючи їх обтяжити…
...Чекай! Твоє м'яке крило не зможе обтяжити, не зможе.
Ти світ, де немає горя!
Ти світ, де панує весна.
Не відали ще тої волі -
Чутлива, тиха й рясна.
Твоя мрія літає у небі,
А надії немає кінця.
І рікою свободи лебідь
Малює чутливі серця.
2011 р.
