Глава ХІІ
Світлана вже другі поспіль вихідні проводила самотньо, тоскно і почала відчувати, що їй з кожним часом все більше набридає ця гра нервів і суперництво гонорів – хто перший здасться і підійде миритися. З одного боку, як жінка, не могла собі уявити, що зможе підійти першою і все намагалась ще хоч трошки почекати. А з іншого – дійшла висновку, що, можливо, Сергій і правий, що в двокімнатній квартирі їм буде жити набагато зручніше. І потім, - розмірковувала, - якщо мені найближчим часом все ж вдасться завагітніти і у нас з’явиться дитина? Ні, треба, все ж таки, зважитись і погодитись на переїзд! Досить чогось чекати – завтра ж, як побачусь з ним на роботі, то сама підійду і почну розмову...
Наступного дня час від часу знаходила привід, щоб пройтись коридорами Комітету, в обід зайшла до їдальні – Сергій ніби крізь землю провалився. Заходити до нього у відділ не наважувалася, оскільки не знала, яка буде його реакція при сторонніх людях. Не дай боже, ще побачать і зрозуміють, що між ними чвари розгорілися! Показати це стороннім людям Світлані дуже не хотілося, та все ж подумалося, що треба ще почекати, можливо, до кінця робочого дня. А якщо так і не зустрінеться з Сергієм, то тоді вже зайде до нього. Раптом, майже перед вечором таки побачила його в кінці коридору – йшов вдягнений у бік ліфта. Пришвидшила ходу, щоб встигнути наздогнати, і навіть зрозуміла, що Сергій її побачив, та несподівано він відвернувся від неї і майже побіг до ліфта. Та, чекати його не став і застукотів східцями униз.
Світлана була вражена – на таке вона аж ніяк не чекала. Невже Сергій настільки ображений, що навіть через тиждень не хоче з нею бачитись? У першу мить це надто вразило її самолюбність, щоб не обуритись і не вибухнути довгим переліком міцних епітетів, які мало не зривались з її вуст на адресу занадто пихатого чоловіка. Але через півгодини, коли сама їхала додому, відчула, що образа поступово кудись випарувалась і на заміну їй прийшло відчуття самотності і туги за близькою людиною. За два роки, прожиті разом з Сергієм, вже звикла до присутності у домі ще однієї рідної душі і тепер ніяк не могла примиритись з її відсутністю. Як могла вона жити отак одна протягом багатьох років без підтримки, без життєвої опори і поради? І от, знову цей липкий стресовий стан звіря-одинака у цьому жорстокому лісі життя. Який знайомий він, цей стан, і як тоскно на душі від повернення у нього. - Та й Сергія теж можна зрозуміти, - подумала з якимось полегшенням від рішення, яке почало в ній народжуватись і поступово охоплювати все єство, - він же так само, як і я, звик за багато років до своєї оселі. Можливо, потрібно було мені спробувати поставити себе на його місце – як йому жилося в моєму домі? Чи було йому у мене так само затишно, як у своїй оселі? А може, ні? Яка ж я, все-таки, егоїстка! Так, так, дійсно – сама остання егоїстка! І чого ж я чекала іншого від Сергія? Рано чи пізно, його невдоволення повинно було накопичитись і вибухнути. Тепер від мене залежить – бути нам разом чи ні. Не можна гаяти ні хвилини, їхати до нього і – все!.. Хоча ні, все ж, треба заїхати додому і захопити з собою необхідні на перший час речі. Швиденько складу валізу і поїду – думаю, він достойно оцінить такий мій жест...
Вже перед самим виходом з дому, склавши валізу і застібнувши у ній блискавку, завагалась, присіла на канапу. Раптом з’явилося змішане якесь почуття соромливої гордовитості – чи можна так вчиняти, чи не принижую я себе? Хвилин десять перебувала у сумнівах, рази три підхоплювалась і знову сідала. Нарешті, рішуче встала і пішла до дверей...
Світлана знала, що Сергій часто затримується або на роботі, або у партійних справах, тому готова була, в разі його відсутності вдома, деякий час почекати теплого червневого вечора біля під’їзду. І треба ж було такому статися, що Сергій цього дня, дійсно, поспішав з роботи не додому, а на партійні збори. Примха долі.
Натиснувши кнопку дзвінка, Світлана з полегшенням почула як за дверима щось зашаруділо – значить Сергій вдома і чекати не доведеться. Вже трохи вгамувала хвилювання і приготувалася випалити кілька завчасно підготовлених фраз, як тільки двері відчиняться і в їх розрізі з’явиться рідна постать чоловіка...
Щось застрягло в горлі і з’явилося відчуття, що пірнула у крижану ополонку, коли замість Сергія побачила перед собою незнайому жінку у домашньому халаті – не могла ж помилитись будинком чи поверхом. Ні – це саме та квартира, але складалося щось не так, і від цього в голові запаморочилося і все попливло.
- Вам кого? – запитливо здійняла брову незнайомка.
- А-а... Сергій? Він... це його квартира?
- Так. А Ви хто?
- Я? Я... його дружина. А Ви... хто?
- Ха! Дружина?! То це ти що, і є та сама Свєта? Хоч подивлюсь на тебе. Це ж треба таке вигадати – дружина задрипана! Де це записано?!
- Та як Ви смієте так розмовляти! Хто Вам дав право?! Хто Ви така, взагалі?
- Хто?! – тріумфуюче вигукнула на весь під’їзд Жанна і тикнула себе великим пальцем у груди. – Це я – його дружина! Перша і, сподіваюсь, що остання!
- Жанна?! – страшенною здогадкою обпекло мозок. Світлана мимоволі відступила крок назад і притулила долоню до палаючого підборіддя. – Але ж Ви... Ви вже багато років як розлучились, ...кинули його. Що Ви тут робите? Де Сергій?
- Ач, Сергія забажала! Я хоч і колишня дружина, але він повернувся до мене, а ти, взагалі – ніхто! Забудь до нього дорогу – я відтепер тут хазяйка! Чеши звідси к ... матері, доки зі сходів не спустила! Шалава!
- Що?! Як ти мене назвала? Хто ти така, щоб зі мною так розмовляти?!
- А-а-а, сучка! То ти не зрозуміла, що я тобі сказала?! Отримуй! – крикнула у нестямі Жанна, підскочила до суперниці і заліпила їй відбійного ляпасу.
Світлана не була готова до такого зухвалого нападу, не втримала рівновагу, ліва нога на високому підборі підвернулась і вона усім тілом поточилась до сходів, мало не впавши. В останню мить виручили поручні, за які встигла ухопитися обома руками. Першою думкою було – підскочити до цієї мерзотниці, вчепитися їй у волосся і нестямно рвати його з корінням. Та саме у цю мить на ґвалт з інших квартир стали виглядати сусіди і це одразу зупинило усі її войовничі наміри. Сором перед сторонніми людьми за ту базарну ситуацію, учасницею якої стала мимоволі, примусив схилити обличчя додолу, вхопити валізу і чимдуж побігти східцями донизу, ковтаючи сльози, що накочувались з кожним пульсуючим ударом у скронях...
Такого відвертого фізичного насилля Світлана не переживала з далекого дитинства, коли батько за допомогою паска прищеплював їй любов до математики. Сам він все життя пропрацював рахівником на складі і мріяв, щоб його дитина пішла далі, вибилась, як то кажуть, у люди і стала бухгалтером. Як на зло, Світлані математика давалася дуже важко, і тому вона її терпіти не могла. Не дивно, що, попри всі старання, вона іноді все ж приносила додому трійки з цього злощасного предмету. І у таких випадках, знаючи завчасно, що знову їй перепаде від батька "на горіхи", якщо той візьме до рук щоденника, ті метрів п’ятсот від школи до свого двору перетворювались для неї на шлях до Ґолґофи. Іноді не витримувала і йшла на те, щоб лезом акуратно видряпати зі щоденника небезпечну оцінку. Одного разу перестаралась і продряпала у папері дірочку, довго думала як вийти з катастрофічної ситуації, доки взяла й не розлила, ніби ненавмисне, на цю сторінку баночку з силікатним клеєм – того разу обійшлося лише лайкою за неохайність. А іноді просто вигадувала дорогою якість наївні дитячі прикмети, які, сподівалась, допомогли б того вечора відвернути увагу батька від згадки про щоденник: то намагалась переступати на своєму шляху усі щілини на асфальті, то затамовувала дихання і намагалась пройти сто кроків не вдихаючи, чи ще щось... Та хіба можна було сховати від пильних батькових очей панічне хвилювання і не опинитись у нього через коліно, або на канапі під важкою нещадною рукою, задихаючись від спазму у горлі, перехопленому першим криком.
Одного ж разу сталося таке, чого не змогла забути. Того вечора батько, як це нерідко бувало, повернувся з роботи добряче напідпитку. Роздратований докорами дружини, шукав, на кому б зірвати свою образу. Отут йому й підвернулася дочка зі своєю черговою трійкою. Світлана вже мала гіркий досвід, як потрапляти під гарячу руку п’яного батька, і в паніці спробувала врятуватися втечею з кімнати на комунальну кухню, де куховарили сусідки. Але примарній надії, що в присутності сусідів батько посоромиться її чіпати, здійснитись не судилося. Марно кидалася вона кухнею з кутка в куток, ховаючись за спинами сусідок, і волала: "Таточку! Я більше не буду!" Батько, хекаючи перегаром, все ж вловив її за руку і боляче притис до себе. Після цього задрав спідничку, зірвав труси і у всіх на очах відлупцював важкою п'ятірнею. Від продовження екзекуції її намагалась врятувати мати, але в запалі дісталося по шиї і їй. Наступного дня він сам плакався і вибачався, але то вже було наступного дня...
Як не дивно, вже в дорослому віці Світлана, згадуючи дитинство і покійного батька, не знаходила слів для засудження батькових методів виховання і навіть у чомусь намагалась його виправдати. У старших класах вже на рівні власної свідомості і завдяки завзятій посидючості їй поступово вдалося вийти на рівень кращих учнів класу і закінчити школу медалісткою. Батько тоді ще пожартував: "От бачиш – дурість з тебе вибив, а розум залишився". Потім був інститут, робота за спеціальністю, перші успіхи, повага колег. Певний соціальний статус давав їй право говорити собі, що чогось у житті вона таки досягла. А якби не батькова наполегливість, чи досягла б вона всього цього? Так, у глибині душі не відчувала великого потягу до бухгалтерської справи, до усіх цих папірців з таблицями, балансовими звітами. Ще в школі у вільні хвилини зачитувалась історичними книгами, мріяла про далекі експедиції, археологічні розкопки. Але ж, то все далекі від реального життя фантазії, які ще невідомо яким чином можна було б реалізувати. А тут – надійна і поважна професія, що дає надійний доход. Так що, особливо і не ремствувала з приводу того, що обрала накреслений її батьком життєвий шлях...
Світлана ледь припленталась на трамвайну зупинку, зайшла у вагон через задні двері і сіла в кутку, повернувши обличчя до вікна, аби ніхто не звертав уваги на щоку, що розпухла і пашіла жаром. Груди стискало під саме горло від пекучої безсилої образи і приниження. Перша емоційна хвиля бажання помсти швидко пройшла, оскільки зрозуміла – нічого вона їм не зможе зробити, хіба що, "на хвіст солі насипати". – Дійсно, ця Жанка права, я ж Сергію ніхто і жодних прав на нього не маю. Сама винна – все чогось відкладала з походом до ЗАГСу, як і з переїздом до його оселі. Може тоді б такого й не вийшло – не насмілилась би ця гадюка заповзти в чужу сім’ю... Хоча, з іншого боку, може і на краще, що так вийшло. Значить, не любив він мене насправді, а тільки використовував, негідник, щоб одному не бути. А варто було його першій жінці спідницею помахати, як він помчав назад до неї. Чого він вартий після цього? І треба ж, який мерзотник – замість того, щоб чесно сказати, що йде від мене до першої жінки, спеціально спровокував сварку щодо переїзду. Знав, що я буду відмовлятись. Це йому, виходить, привід потрібен був, щоб піти від мене на свою квартиру, а там ця Жанка мабуть вже на нього чекала. Та-ак, як я раніше про це не здогадалась? Вона ж, мабуть, приїхала набагато раніше і жила весь цей час у нього. Може вони і зустрічалися потай від мене місяць, або й зо два, доки він привід знайшов, щоб від мене чкурнути. Який же він негідник! Жив зі мною, а бігав до неї. Обнімав, посміхався, говорив ласкаві слова, а сам у цей час думав про іншу жінку. Невже він міг бути таким лицеміром?
Та, чим більше Світлана намагалась зірвати злість на Сергієві і знайти в цьому якусь злорадну втіху, тим більше відчувала себе рибою, викинутою на берег. З усією невідворотністю підступило усвідомлення того, що знову залишилась сама в цьому житті. Знову пригадались довгі роки самотніх сірих буднів і душу пронизало холодом неприкаяності. Доки доїхала додому, голова почала настирливо дзвеніти і розколюватись від болю. Вдома Світлана прийняла дві пігулки від голови, довго переверталася у ліжку, плакала, жаліючи себе, і, нарешті, відключилась у важкому сні.
Вранці, глянувши у дзеркало, зрозуміла, що піти на роботу просто не зможе – на розпухлій щоці зрадницьки проступили сині плями, які явно не давали змоги пояснити колегам припухлість щоки зубним флюсом. Як не хотілось, а довелось іти до лікаря.
- Дорогенька, хто ж це тебе так?! На тебе що, напад якісь бандити зробили? Пограбували? Ти в міліцію заявила?
Доки низенька сивувата лікарка, оглядаючи щоку і хитаючи головою, говорила ці слова, Світлані спало на думку: - А може дійсно залишити заяву в міліції про напад на мене з боку Жанни? Вона ж громадянка іншої держави – може її за це вишлють з України? - Та одразу засоромилась своїх думок, навіть глянула на лікарку – чи не прочитала вона їх. - Знову ж таки, кому я зможу пояснити, яким чином опинилась біля квартири Сергія? Хто я йому така?
- Ні.., не треба нічого, - вагаючись промовила Світлана і вронила сльозу. - Все в порядку. Мені б трохи на лікарняному побути – я в такому вигляді не зможу ходити на роботу.
- Все ясно. Ну, я тобі скажу – не можна так чоловікові волю рукам давати. Це, як вже собі знаєш. Один раз пожалієш – він зрозуміє, що зламав тебе і йому все дозволено.
- Я Вас прошу, не треба... Будь-ласка...
- Не треба, то – не треба. Добре. От, візьми рецепт і лікарняний. У п’ятницю прийдеш на огляд. Тримайся.
Розчервоніла Світлана прожогом вискочила на вулицю...
***
Жанна того вечора нічого не стала розповідати Сергію про сутичку зі Світланою, а натомість сповістила, що зателефонувала батькові до Горська і домовилась, щоб він привіз до Києва онуків.
- Що ти кажеш?! Невже? Це ж просто класно! Але чому треба, щоб з дітьми дідусь приїжджав? Ти ж збиралась сама за ними їхати?
- Ти знаєш.., ну... я така щаслива, що знову з тобою разом. Розлучитися з тобою навіть на два-три дні для мене було б дуже важко. Хочу кожну хвилинку бути з тобою поряд. Якби могла, то й на роботу б не відпускала. Тим більше, що там ти знову побачишся з цією, як її, Світланою. До речі, а сьогодні ти її бачив?
- Ні... Якось так, не було нагоди. Навіть не знаю, що їй сказати.
- А нічого й не треба казати, а тим більше – спеціально шукати зустрічі. Побачить, що ти не хочеш з нею миритись, і сама зрозуміє, що у вас все скінчилось.
- Ну, як так? Більше двох років разом, однією сім’єю жили. Фактично, вона мені дружиною була. І отак просто, нічого не пояснюючи, піти? Не по-людськи це якось. Як собі знаєш, а просити вибачення в неї я повинен.
- За що?!.. Хоча, як знаєш... Давай краще поміркуємо, як підготуватися до приїзду дітей.
- Жанно, а скажи, все ж таки, за які кошти всі ці перельоти літаком? Це ж немалі гроші. Чесно кажучи, я б на свою зарплату навряд чи зміг собі таке дозволити.
- Послухай, - змовницьки притишила голос Жанна, - проживши кілька років з бізнесменом, мала я право зробити собі невелику заначку?
- Навіть так? Ну, що ж - це на тебе схоже...
Наступного дня Сергій, хоч як не була його голова зайнята думками про приїзд дітей, вирішив, все ж, поговорити зі Світланою. З важким серцем переступав він поріг бухгалтерії, не знаючи, з чого почати розмову.
- Дівчата, вітаю вас! А де Світлана? Вийшла кудись?
- Сергію! Ну, ти даєш! Вона ж лікарняний взяла. Вранці зателефонувала нам і сказала, що у неї від зуба щока розпухла. Хіба ти з вечора не бачив, що у неї з зубом?
- Т-та-к.., бачив. Просто, не уявляв, що це так серйозно. Взяла лікарняний значить... Так.., погано. Дійсно, погано. То я пішов, вибачайте.., - заклопотано промовив Сергій і вийшов з кімнати.
Жінки здивовано переглянулись:
- Якийсь він сьогодні дивний, заклопотаний. Тобі не здалось?
- А ти б на його місці не захвилювалась? Дружина так несподівано захворіла – турбується.
Натомість, Сергій, вийшовши до коридору, з полегшенням зітхнув – з'ясування відносин з жінкою, яку ще кілька днів тому називав дружиною, відкладалось, як мінімум, на тиждень. Така вже особливість людського мозку: якою б невідворотною не була неприємність – якщо раптом виникає можливість відтягнути її настання, протягом деякого часу відчуваєш таке феєричне полегшення, ніби та неприємність взагалі зникла. Тож, доки Сергій дійшов коридором до свого відділу, всі його думки були вже в аеропорту Горська.
Ввечері сам летів додому, ніби на крилах, зупинившись лиш на порозі кімнати, де сиділи і з цікавістю дивились на нього тесть і двоє дітей. Майже дорослий Олег вже через мить був біля батька, опинившись в його обіймах. Сергій притискався до сина і йому знову пригадалась та щемлива мить, що виникала раз-по-раз в його уяві всі ці роки – Горськ, школа, заднє скло від'їжджаючої машини і за ним перекошене від душевного болю і крику обличчя сина, чий образ поступово віддалявся, розчиняючись у мороці небуття. Вже й не плекав надії колись ще побачити це найдорожче створіння, що так радісно і нетерпляче підстрибнуло в його обійми. - Хіба можна бути не вдячним Жанні за цю мить? - думалось Сергієві, - не пробачити їй ті кілька років, що прожила з іншим чоловіком і народила від нього маленького хлопчину, який зараз тулився до матері та з острахом дивився на незнайомого дядю. Кожен у житті може припуститися помилки, і якщо Жанна це, нарешті, зрозуміла, хіба маю я право відкинути її душевний порив? Треба про все забути, що було в минулому, спробувати почати, ніби з нуля.
***
Світлана вже котрий день сиділа вдома і, навіть, на короткий час не хотіла виходити на вулицю. Не хотілося нікого бачити, говорити ні з ким. Рада була, з одного боку, можливості побути наодинці вдома, але...
Мозок, що не відволікався жодними іншими думками буденних клопотів, повністю сконцентрувався на життєвих невдачах, що одна за одною, ніби переслідували її. – Чим я завинила перед богом? - нагнітала сама собі тужливий настрій Світлана. – Що я роблю не так у цьому житті? Чи може доля така випала, зустрічати на своєму шляху таких низькопробних чоловіків? А може – усі вони такі? Тільки вигляд роблять, що порядні, а нутро мерзенне!
Почала згадувати представників чоловічої статі, що оточували її в різні роки, починаючи з батька, і в кожному поступово знаходила підтвердження своїм висновкам. – І навіщо вони взагалі потрібні на цьому світі, трутні погані?! – подумала, і перед очима одна за одною почали проявлятись фантастичні картини якоїсь іншої планети, на якій не було чоловіків. А в уяві вже розгортались можливі сюжети особистого життя в такому суцільно жіночому оточенні... Тільки оточення це чомусь складалося в цих картинках з тих же жінок, обличчя яких звикла бачити і в цьому житті, а відтак, стало ще більш тоскно.
Лежала горілиць на канапі, дивлячись, як стелею від завішеного гардинами вікна пробігає ледь помітна перша тінь передвечір’я. Самотня квартирна тиша, що порушувалась лише далекими, майже не чутними андантовими гаммами піаніно десь угорі поза стелею, охоплювала мороком сірого невиразного суму, від якого починало стискати серце: – Навіщо взагалі це життя? Що воно таке? Для чого? Який сенс в тому, що ми з’являємось на цей світ, все життя будуємо якісь плани, чогось домагаємось, з кимсь сперечаємось, боремось, щоб після цього піти в небуття, враз лишившись всього того, за що боролися? І кому оце все потрібно?
Думки якось самі собою переключилися, подумалось: - От, якби я пропала без вісти? Що б сталося, як би мене розшукували? Що б думали на роботі, що б думав Сергій? Як би він картав себе за свій вчинок? А може дійсно, взяти, та й поїхати звідси в інше місто, нічого нікому не сказавши? Хай собі як знають... Хоча... хіба шило в мішку утаїш? Та, й на новому місці, хіба кращі люди? – такі ж самі. Всюди одне й теж. А може... може взагалі – піти з цього гидотного життя? Що воно мені дає, окрім болю?
Думка ця, звісно, не оформлювалась у щось реально здійснюване. Так, як привід для роздумів і уявлень, що виникали перед очима, ніби від третьої особи. Наразі, уявила, як їде електричкою до далекої станції, оточеної з обох боків гущавиною дрімотного лісу. Іде лісом все далі і далі, доки вистачить сил. А потім... потім – гілка, мотузка і... – все. Але ж.., мабуть, це дуже боляче. І в якому вигляді мене знайдуть? Який язик, які очі?! Моторошно якось. А ноги бовтаються у повітрі, як у паяца. Та й знайдуть дуже швидко... Ні, щось не подобається так...
А от, якби.., наприклад.., гарно було б закінчити свій життєвий цикл у тому місці, звідки його почала. - Так, так. У цьому щось є, - у голові почав вимальовуватись план чарівного відходу. Згадала будинок і квартиру, у якій народилась і провела дитинство. Пригадалось, ніби в тумані, що бічною стінкою того будинку здіймалась до даху пожежна металева драбина. До землі вона не доходила – закінчувалась надто високо, щоб навіть дострибнути до неї не було змоги. – От, якби тихенько вночі приїхати туди, - подумала, одразу, як в кінотеатрі, проглядаючи захоплюючий сюжет, - з розкладною драбиною та ковдрою, приставити розкладну драбину до пожежної і, таким чином, забратися на дах, а потім – у горище. Драбину, звісно, треба було б підняти з собою, щоб її ніхто не побачив. Важкувато можливо буде, так.., але ж – треба. Ну-у, добре.., якось воно вже вирішиться... Потім, на горищі, у самому непомітному кутку загорнутися у ковдру, проковтнути пачку снодійних пігулок і-і... тихенько відлетіти, поринувши у ностальгічні спогади перших дошкільних років безтурботного дитинства. Хай шукають і плачуть – може рік, або й більше пройде, доки знайдуть. Як це було б романтично! Яка символіка!.. Хоча.., на таких горищах, зазвичай, водяться миші, а може – й щури? Бр-р!..
А думка летіла все далі. Пригадалась легенда про Артура, яку свого часу розповідав Валентин, коли повернувся з Вестландії. - Миттєвість вільного польоту – яка вона? – уявила і одразу відкинула, як найбільш невдалий варіант...
Зморена вимотуючими душу роздумами, Світлана нарешті засинала, але й вночі у сни вповзало сплетіння якихсь беззмістовних трагічних сюжетів, від яких пробуджувалась з важкою головою. Врешті решт, ледь дочекалась понеділка, тому що квартирна тиша вже почала гнітити безвихіддям. – Нічого, на роботі в колективі якось розвіюсь від цієї дурості, що наверзлась за ці дні. А, взагалі, треба буде спробувати підшукати собі інше місце роботи. Це точно. Найближчим часом цим займусь, доки у нас ніхто не дізнався, що я знову залишилась без чоловіка. Два рази – це вже забагато, тож у когось може виникнути хибна думка, що справа не в чоловіках, а в мені. Спробуй тоді докажи кому, що це зовсім не так...
З деяким полегшенням від остаточно прийнятого рішення в понеділок вранці Світлана поїхала на роботу. Їдучи у вагоні метро, раптом відчула якесь незрозуміле відчуття остраху від поглядів оточуючих людей. Усі чомусь дивились саме на неї, притому, з таким виглядом, що не залишав сумнівів – вони вже про все знають і в душі глузують. Але звідки? Хто встиг розповісти? - Так, тільки Жанна, - Світлана аж здригнулась від цієї здогадки. - Це вона. Їй мало було принизити мене фізично, то вирішила і морально знищити. Мабуть за ці дні, що я була вдома, вона вже пів міста оббігала, і всі вже знають, всі кидають на мене надто пильні погляди, щоб я цього не помітила. І хай як не приховують, я ж все-одно бачу. Особливо оцей неприємний товстун з довгим, давно не стриженим волоссям. Весь час косить на мене своїми лупатими очима.
У Світлани почало наростати відчуття, що вона стоїть гола і усі навколо її безсоромно розглядають. Одна рука безконтрольно потягнулися до комірця, прикривши розріз, іншою почала нервово смикати до низу поділ спідниці. Не витримавши поглядів, відвернулась до вікна дверей, та це не допомогло – погляди переслідували і тут. Відчувала їх спиною, потилицею, кожним клаптиком шкіри, а відтак, стало ще гірше. Через деякий час не витримала і повернулась. І знову цей товстун дивиться! Ледве стримувала себе, щоб не крикнути вголос: - Чого вилупився?!
Спробувала опанувати себе. Але у цей момент почала відчувати наростаюче бажання вчинити те, що виходить за межу пристойності, і чого раніше ніколи собі навіть уявити не могла б. Раптом з’явилось бажання протягнути руку, вхопити товстуна двома пальцями за носа і боляче стиснути. З одного боку, стало ніби смішно від такої думки, а з іншого, злякалась, що не зможе себе втримати від такого спонтанного жесту. Перед очима раз-по-раз почав рухатись фантомний образ своєї ж руки, яка вчиняла таке неподобство, а після цього – ґвалт і скандал на весь вагон із сумними для себе наслідками. Та що ж робити з цією рукою, з її бажанням, яке будь-якої наступної миті може вийти з під контролю мозку?! Світлану стало більше мучити навіть не те, що може статися, а очікування настання того моменту, коли рука неконтрольовано смикнеться до незнайомої людини. Не маючи сил більше витримувати цього психічного тиску, поклала ліву руку на праву і почала її міцно утримувати. Але тиск усе наростав, переходячи у тремтіння тіла. Нарешті, не витримала і, як тільки на наступній зупинці двері відчинились, вискочила на платформу. З калатаючим серцем підійшла до лавки і сіла. Чоло вкрилося холодним потом, лихоманило... За кілька хвилин оговталась. Прохолодне повітря підземелля прояснило голову. – Що це зі мною діється? – здивовано подумала, провівши долонею по обличчю. – Я що, зовсім вже здуріла? Треба взяти себе в руки.
Посидівши ще кілька хвилин, Світлана нарешті відважилась поїхати далі. Подальшою дорогою намагалась думати лише про роботу, про документи, яких, певно, накопичилось вже вдосталь.
У бухгалтерії довго і з подробицями розповідала про свої страждання з хворим зубом, про розпухлу щоку, про похід до стоматолога. В кінці розповіді вона вже сама не сумнівалась у тому, що все було саме так. Зрештою, виглядало це надто солідно, щоб не потішити душу.
Турбувало Світлану лише одне: можлива зустріч і розмова з Сергієм у присутності свідків. Та сталося саме те, чого боялась. Близько одинадцятої до кімнати зайшов Сергій, з якимсь винуватим і розгубленим виразом на обличчі привітався з усіма і підійшов до Світланиного столу. Побачивши Сергія боковим зором, Світлана продовжувала сидіти, уткнувшись у папери, і не могла вирішити, як повестися: далі продовжувати робити вигляд, що не помічає, чи сміливо подивитись просто в очі. Зупинилась на останньому, та не встигла підняти обличчя, як Сергій стиха промовив:
- Світлано, ти можеш зараз вийти? Треба поговорити.
- Так, звісно, - несподівано для самої себе випалила Світлана, показавши усім присутнім голлівудську посмішку. Сама злякалась своєї неконтрольованої реакції на грані нервового зриву і допитливо глянула на жінок. Чомусь здалось, ніби вони неприродно мовчки зосередились на вичитуванні своїх документів, а тому якомога швидше підвелась і попрямувала до виходу.
У коридорі Світлана так розмашисто пройшла до вікна, що довелось чекати, доки Сергій наздожене.
- Світлано, вислухай мене! Я повинен тобі все пояснити, хоча це й дуже складно. Ти тільки...
- Дорогенький! Нічого мені не треба пояснювати! – голос саркастично усміхненої Світлани чомусь перейшов на зміїне шипіння. – Ти знаєш, куди мене послала твоя люба Жанночка? Так от, я посилаю тебе іще далі!!
- Жанна?! Яким чи...?
- І не здумай! - Світлана нетерпляче перебила. - Чуєш?! Не здумай більше до мене підходити чи розпускати язика в Комітеті щодо наших стосунків – пошкодуєш! А щодо своїх речей, які ти залишив у мене в квартирі, можеш не турбуватись – я їх давно вже винесла на смітник!
Не чекаючи відповіді Сергія, кинулась спочатку до своєї кімнати, але відчула як розпашілось обличчя і на очах скипіли сльози, і швидко попрямувала до туалету. Там постояла, трохи заспокоїлась, кілька разів приклала змочені холодною водою долоні до палаючих щік і повернулась на робоче місце.
До кінця дня Світлана намагалась зосередитись на роботі, але марно. Спочатку аналізувала розмову з Сергієм – чи все сказала вірно, чи поводилася саме так, як треба було за таких обставин поводитись. Дивувалась його нахабству, з яким дозволив собі прийти до неї після того, що сталося. Та все ж, ближче до кінця дня, почала перемагати жіноча цікавість: - Що ж він хотів мені сказати? Може треба було, все ж, дати йому можливість щось сказати на своє виправдання? А може він хотів сказати зовсім не те, що я подумала? А раптом... раптом він не знав про приїзд Жанни – просто у неї залишились ключі від квартири, от вона приїхала вдень і відчинила квартиру за його відсутності. Могло ж таке бути? Так... А ввечері Сергій повернувся і виставив її за поріг. Але ж... чому тоді він одразу до мене не прийшов? Хоча.., може соромився, не наважувався підійти, відчуваючи свою провину? А сьогодні зібрався з духом, а я не дала йому й слова вимовити. Насичала так, що у нього, сердешного, і язик занімів. Речі на смітник викинула – це ж треба було отаку маячню бовкнути?! ...Як же бути? Що він, все ж таки, хотів сказати? ...Звісно, якщо Сергій шукає таки примирення і, якщо – справжній мужик, то не стане слухати моїх пересторог і підійде ще раз... Що ж, якщо це таки відбудеться... якщо... – вислухаю його. Нехай скаже вже...
- Світлано! Ти додому збираєшся? Початок сьомої – про що замислилась?
Світлана здригнулась від несподіваного звертання до неї і, нарешті, помітила, що всі одягаються.
- Як?! Вже? От запрацювалась – навіть не помітила, - спробувала вона виправдатись, вимикаючи комп’ютер.
Поспішати за жінками не було бажання, тому вдягатись не квапилась, вийшла заглиблена в думки з кімнати і попрямувала до ліфта... Раптом відчула, що паркетна долівка хитається під ногами, від живота підкотила нудота. За мить зрозуміла чому – очі зреагували раніше, ніж змогла це сприйняти свідомість. А на що зреагували очі? На те, як від ліфта коридором у бік кімнати, в якій працював Сергій, ідуть двоє – Жанна і маленький хлопчик років п’яти. Доки Світлана оговталась, вони вже зайшли в кімнату. Світлана нарешті зрозуміла, що загинула навіть та маленька надія, яка помирає останньою. Та все ж, десь у глибині душі зізналась собі – не так її збентежила остаточна втрата Сергія, як те, що зранку весь Комітет буде смакувати цю новину. Слідом за втратою обличчя фізичною, вчиненою Жанною, тепер мала наступити втрата обличчя у статусі, який мала як жінка з чоловіком і який останні два роки підсвідомо сприяв її самоствердженню перед очима оточуючих. Наразі, уявила собі співчутливо-глузливі погляди і перешіптування за своєю спиною, що чекають на неї вже завтра. Де ж дістати ще сил, щоб пройти цю Ґолґофу до кінця?
Доки в якомусь тумані їхала додому, почуття відчуження між собою і Сергієм непомітно переросло у відчуження, навіть у повне відокремлення від усього навколишнього світу, який уявлявся тепер у вигляді темного безформного восьминога з липкими щупальцями і одним великим немигаючим оком. З відокремленням прийшли внутрішній спокій і тиша, злегка розбавлена тихим рівномірним просторовим дзвоном.
Через деякий час, ніби зі сторони, відмітила, що якимсь чином опинилась вже у своїй оселі. Передпокій, кімната, ліжко – звалилась, не роздягаючись. Ще одного разу свідомість підключилась, коли почула, як тиха розмова не виключеної з ранку радіоточки, що ледь доносилась з кухні, змінилась більш гучною музикою. Та піднятись і піти її виключити не було сили і бажання, тож, ткнувшись обличчям у кут між подушкою і стіною, завмерла до півночі, а коли настала тиша, провалилась у важкий сон...
Після цілого ряду безсюжетних калейдоскопічних образів Світлана раптом побачила себе на балконі в квартирі, в якій ще маленькою жила з батьками в 60-і роки. Здивувало, що поручні у балкона чомусь без вертикальних прутків. На балконі побачила стілець, на якому сидить мати біля самого краю і може випасти (бо нема прутків) з четвертого поверху униз. Тільки-но спробувала посунути її від краю, але мати одразу опинилась біля іншого краю. В цей час десь з-під стільця виповзають з ящичка два невеликих довгоруких і коротконогих гноми-колобки. І ось уже один із них починає небезпечно підстрибувати, розмахуючи перед обличчям складаним ножиком, що видався на вигляд знайомим (мимохідь пригадала, що схожим ножем в обід на роботі жінки різали хліб). Тим часом, інший гном почав виконувати роль шпигуна-наглядача, що вирішив переслідувати Світлану, коли вона спробувала утікати від того гнома, що був з ножем. Ніякого балкона тепер вже не було і, нібито, вона якось опинилась унизу серед будинків на вулиці та почала тікати далі. Але це було важко, ніби в гліцерині. Простіше було бігти задом наперед і трохи боком, з усіх сил відштовхуючись ногою від асфальту. Намагання хоч трохи відірватись і зникнути з поля зору гнома-шпигуна були марними. Нарешті вона з останніх сил підплигнула і полетіла на самою землею у внутрішньому дворі якогось будинку. Та, перелетівши через клумбу, раптом зрозуміла, що починає падати в глибоку калюжу, після занурення в яку відчула, що не має з неї виходу і що задихається. У вухах у цей час почало усе дужче дзвеніти, доки цей дзвін не переріс у музику...
Коли в свідомість Світлани увірвалось пробудження, вона ще деякий час перебувала у наркотичному стані між сном і дійсністю, а тому не одразу зрозуміла, що це з радіоточки долинають позивні "Реве та стогне Дніпр широкий". Глибока тужливість цього мотиву, увійшовши у трагічний резонанс з душевним станом у напівпробудженій свідомості, мало не розірвала серце. Ще не усвідомлюючи своїх дій, Світлана вискочила на балкон і глянула униз. Раптом знову повернулось те відчуття неконтрольованості руху своїх кінцівок, яке пережила вранці у вагоні метро. Але тепер з’явився острах очікування тієї миті, коли гальмуючих сигналів мозку не послухаються ноги, почавши своє коротке самостійне життя. І, чим більше вглядалась униз, у далеку, але магнетично притягуючу землю, тим настирливіше та ясніше в уяві раз-по-раз виникала картина спонтанного початку перевалювання тіла через поручні. І, нарешті, у черговий раз все відбулося настільки яскраво, що вже не могла зрозуміти, чи це лише чергова уява, чи цього разу все вийшло насправді. Наразі відчула неймовірну у всьому тілі легкість, яка за мить змінилась смертельним переляком блискавично швидкого наближення землі. Кожна клітина тіла, кожен нерв просякнулись неймовірним жахом очікування страшного болю від удару... Аби не обличчям...
ID:
483815
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.03.2014 03:18:46
© дата внесення змiн: 06.03.2014 03:18:46
автор: Valery
Вкажіть причину вашої скарги
|
